Читати книгу - "Африка, сни"

не те... А потім мене як вдарило! Це Свєтка! Я її так взяв на лопату і думав у піч кинути, а потім думаю: «Ні-і!» Йонатан, ну сам подумай, нашо воно мені? Так двері відчинив і у двір кинув на хрін. Так Свєтку на слідуючий день паралізу­вало!..

Вареник при цих словах боягузливо хреститься.

Йонатан: Цариця небесна, спасі і сохрані!

Шурон: Ми якось ідемо з Бліном, коли оце біля гастроному, шо оце на углу... Ну, оце там, де Героїв космоса і Героїв труда... Взяли портвейну, ідем собі. Блін каже: «Дивись назад, тіки потихеньку...» Я дивлюсь – отакенний кіт чорний за нами іде! Ми, значить, по Ворошилова і на Зою Космодем’янську. Він за нами. Ми у двір, звідти бульваром і через Котовського на Пав­ліка...

Вареник: Якого Павліка?..

Шурон: Морозова! Іде, падлюка! Я так біля стіни стою, аж спина мокра стала, а Блін і каже: «Шурон, спакойно! Це він не по тебе, це він по мене прийшов». Так стоїмо, а він тоже стоїть і на нас дивиться, а чорний, як ніч, страшний! А здоровий, як Вєніків собака! Коли це Шаленчиха іде і сразу до мене: «Шурон, а який же ти зробився здоровий та красівий!» Ну-ну, думаю, ще тільки цього мені не хватало! Так дулю скрутив і в кармані держу, думаю, давай, базікай!..

Йонатан: А дулю нашо?

Вєнік: А ти шо, не знаєш? Вона ж робить! Вже двох чоловіків поховала, а зараз третього шукає! Ти думаєш, вона просто так біля цвинтаря живе? Я тобі так, Йонатан, скажу. Просто так нічого не буває.

Вареник: Точно. Мені Туз книгу читав. Називається «Бхагаватгіта». Там тоже так напи­сано...

Йонатан: Шо Гіта, шо Зіта – всі тьолки прасті­тутки.

Депутат(у телевізорі): А половина депутатів, шо сидять в сесійному залі, прийшли сюди з тюрми, а ще по другій половині тюрма плаче...

У двері з написом «Nirvana» гупають.

Йонатан(злякано): Хто там?

Зловісна тиша, чути тільки, як вільно і плавно тече самогонка по широкій горлянці Вєніка.

Вареник: А шо там у тебе таке?

Вєнік(тихо, зловісним голосом): Того ніхто не знає. Ключа загубили. Одні кажуть, шо там гестапо було, а старий Кіндрат, ну шо ото від самогонки помер, казав, шо тіатр...

Туз: Це отой, що медекспертиза написала: «Тєло прожгло діван»?

Вєнік(хрипко): Той самий.

Йонатан: Та... Шо тіатр, шо гестапо – один хуй.

Шурон: А ти шо, в тіатрі був?

Йонатан: Ми з Людкою осінню в Київ їздили, нашого собаку в’язати. То Людка приїбалась: «Пайдьом в тіатр» да «Пайдьом в тіатр». То пішли...

Шурон: І шо?

Йонатан: Та нема на шо дивитись! Одні підараси...

Вєнік: Та, Йонатан, не пизди!

Йонатан: Шо я, підарасів не знаю? Одні підараси, і ще прийомчики один одному показують, оті, як їх, джіу-джітсу! А шо воно там робиться – хуй просциш... Я думав, там хоч актриси такі степенні будуть – нема жодної! Самі тільки підараси. Ну, я бачу таке діло, то ломанувся в бухвет, і там всю другу серію просидів. А Людці сподобалось...

Депутат(у телевізорі): Нам раньше всі всігда завідували, а тепер вони з нас хотять зробити хуторян...

Вєнік: І ото, буває, вночі гупають, а потім наче собака скавчить...

Туз: То, мабуть, гестапівська вівчарка.

Вєнік: Я тут одного стрів з такою. Стою я в галантіреї і дивлюсь собі зубні щітки, – шо раньше стоїли руб двадцять три, а тепер руб тридцять сім копійок, – коли оце заходе в отдєл з собакою і каже: «Покажитє мінє єтот відєо­магнітофон». То я йому і кажу: «Откуда ти такой смєлий?» А він каже: «З Ракітного». Я один раз махнув ниткою, то він одлетів на шість метрів двадцять п’ять сантімєтрів. А він каже до собаки: «Джек, фас!» То я йому кажу: «Давай сюда твого собаку! Я його порву!»

Йонатан: Мені раз Шаленчиха казала...

Вєнік: Я тобі, Йонатан, так скажу, тільки потім не кажи, шо я не казав...

Йонатан: Ну, шо?

Вєнік: В Шаленчихи мандавошки.

Вареник: Вона вопщє дурна. Я їй кажу: «Хо­дім разом на базар носки продавать. І тобі, і мені вигодно. Приходим, розкладаєм товар, а вона: «Ігор, я хочу піва». Думаю, нехай. Купив їй пляшку. Вона випила: «Ігор, я хочу водкі». Я їй кажу: «Шаленчиха, мені так не вигодно», – а вона: «Какой ти скучний!» Це я скучний! А вона, блядь, весела!

У двері з написом «Nirvana» гупають.

Вєнік(з п’яним роздратуванням): Ну чого б оце я гупав? (Роздратовано пиздить ногою в двері.)

Йонатан: Це як у Ніцше написано. Коли ти дивишся в безодню, безодня дивиться на тебе.

Туз: А ти шо, читав?

Йонатан: Мене Людка заставляла. Вона стєнку купила і почала туди книжки складати, шо на макулатуру обміняла. Голсуорсі, блядь – про тих, про серів і серух. Так шо вона, сука, зробила: каже, шо поки всього Голсуорсі не прочитаю, вона мені давати не буде. Ну я того Голсуорсі хуйнув про серів, вона мені Ніцше. Я їй кажу: «Люда, ми так не договарювались!»

Вєнік: Я тобі так скажу, Йонатан, ті стєнкі, книги – то дурне діло. Всякій ремонт надо починати з сантєхніки.

Туз: Ти тоже, Вєнік, розпиздівся, наче самий умний. Ти краще скажи, де ти дівся, коли нас з Бліном ракітнянські пиздили?

Вєнік: Хлопці, понімаєте, тоді так срати захотілося, прямо біда. Ну, їй-бо, не брешу! Не вірите? Я можу гавно показать!

Хлопці з насолодою тягнуть самогонку, переварюючи цю інформацію. І саме в цю мить входить Шаленчиха. Це здорова і гарна молодиця, її вульгарне і неохайне вбрання пасує їй краще, ніж вишукані італійські шмотки українським поп-зіркам. З двох висказаних вище припущень: а) Шаленчиха «робить»; б) у Шаленчихи мандавошки, – ми схиляємося в бік останнього. В руці у Шаленчихи клітчата торба мандрівних «човників», під пахвою – гламурний журнал.

Шаленчиха: Привіт, компана! Я вам почитати принесла!

Йонатан: А ти вмієш?

Шаленчиха(сідає і без зайвої церемонії наливає собі гранчака): Ти перед Людкой виябуйся, Йонатан. (Шаленчиха миттєво заливає гранчак в горлянку і смачно хрумкає огірком.) От дивіться, шо тут написано. (Розкриває журнал «Парад» і читає вголос.) «Я, конєчно, нєкотороє врє­мя очєнь плотно тусовала. Но єслі хто думає, шо бить супєрлєді лєгко, то ето ашибка».

Вєнік: Но і трудного тоже нема ніхуя.

Шаленчиха: Це тобі, Вєнік, всьо лігко в жизні дається. А в жінок жізнь трудная. Осьо, дивись! (читає) «Кстаті, благодаря опщєнію з тусовкой я розширіла круг своїх інтєрєсов, а ето ізбавіло міня от снобізма в манєрє одіваться. Хотя порой, когда я надіваю Дону Каран, мінє кажется,