read-books.club » Наука, Освіта » Стрімголов. Історія одного життя 📚 - Українською

Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

186
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Стрімголов. Історія одного життя" автора Олівер Сакс. Жанр книги: Наука, Освіта / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 107
Перейти на сторінку:
я перебував під кайфом у лютому 1967 року, і, парадоксально, але ця обставина, на відміну від усіх попередніх подібних випадків, мала для мене творчий поворот і вказала на те, що мені слід було би зробити й було мені під силу: написати вартісну книгу про мігрень, а потім, можливо, й інші книги. Це було не просто туманне відчуття свого потенціалу, а дуже чітке, виразне бачення майбутньої неврологічної праці й письменницької діяльності, що прийшло до мене у стані наркотичного сп’яніння, але нікуди не зникло, коли я вийшов із нього.

Я більше ніколи не вживав амфетамінів, попри те, що часом понад усе хотів їх знову (мозок наркомана чи алкоголіка вже ніколи не стане таким, як раніше: спокуси й імовірність зірватися нікуди не зникають). Водночас я вже не був поза зоною досяжності, і за допомогою психоаналізу можна було щось вдіяти.

Насправді я гадаю, що він ще багато разів рятував мені життя. Тоді, у 1966-му, мої друзі не думали, що я протягну до тридцяти п’яти років, а я і сам не був впевнений. Проте завдяки психоаналізу, добрим друзям, задоволенню від клінічної роботи та письменницької діяльності, а найбільше — удачі, — мій вік, попри всі очікування, перевалив за вісімдесятирічну позначку.

Я і досі двічі на тиждень ходжу до доктора Шенґолда, так само, як і упродовж майже п’ятдесяти попередніх років. Ми дотримуємося усталених правил поведінки — він для мене завжди «доктор Шенґолд», я для нього — «доктор Сакс»; проте ми зважаємо на них тому, що можемо собі дозволити таку свободу спілкування. Щось подібне я завжди відчуваю у спілкуванні зі своїми пацієнтами. Вони можуть мені розповідати, а я — запитувати про речі, що були б неприйнятними у звичайному спілкуванні між людьми. А найголовніше — доктор Шенґолд навчив мене приділяти увагу, прислухатися до того, що лежить за межами свідомості й мови.

Я відчув величезне полегшення, коли у вересні 1966 року полишив роботу в лабораторії та почав приймати хворих у клініці головного болю у Бронксі. Я гадав, що основною моєю турботою буде головний біль і побіжно — деякі інші недуги, та невдовзі виявилося, що ситуація може бути значно складнішою, принаймні у пацієнтів із так званою класичною мігренню, що може не лише завдавати чималих мук, а й тягнути за собою цілу низку симптомів, яких вистачить на цілу неврологічну енциклопедію.

Багато хто з цих пацієнтів розповідав, що відвідували своїх інтерністів, гінекологів, офтальмологів чи ще якихось фахівців, але не отримували від них належної уваги. Це наштовхнуло мене на міркування про те, що не так із американською медициною, яка все більше й більше складалася з лікарів вузької спеціалізації. Натомість лікарів загальної практики, які становили основу піраміди, ставало все менше. Мій батько й двоє старших братів були лікарями саме загального профілю, а я виявив, що у випадку зі своїми пацієнтами почуваюся не як надспеціаліст із головного болю, а як терапевт, до якого вони мусили б звернутися у першу чергу. Я вважав своїм обов’язком з’ясовувати всі аспекти їхнього життя.

Якось до мене прийшов молодик зі скаргами на головний біль із нудотою, що траплявся з ним щонеділі. Перед кожним нападом болю він бачив мерехтливі зиґзаґи, тож поставити діагноз було неважко — класична мігрень. Я сказав йому, що існує засіб від цього — якщо під час появи зиґзаґів покласти під язик пігулку ерготаміну, це допоможе запобігти новому нападу болю. За тиждень він зателефонував мені надзвичайно схвильований. Пігулка спрацювала, і болю не виникло. «Нехай благословить вас Бог, лікарю!» — сказав він. А я подумав: «О Господи, хіба ж медицина — це складно?».

На наступних вихідних він більше на зв’язок не виходив, тож, зацікавившись, як у нього справи, я вирішив зателефонувати сам. Він досить апатичним голосом повідомив, що пігулка подіяла знов, але висловив неочікувану скаргу: йому нудно. Упродовж попередніх п’ятнадцяти років кожна неділя була присвячена мігрені — уся родина збиралася довкола нього, і він ставав центром уваги, а тепер усе зникло.

Ще за тиждень мене очікував терміновий телефонний дзвінок від його сестри, яка повідомила, що з ним трапився серйозний напад астми — довелося застосувати кисневу терапію та адреналін. У її голосі прозвучало припущення, що, можливо, це моя провина, що я певним чином «розхитав човен». Пізніше того ж дня я зателефонував пацієнту, і він розповів, що від нападів астми потерпав у дитинстві, а потім їх «витіснила» мігрень. Я пропустив цей важливий пункт у його історії хвороби, зосередившись лише на нинішніх симптомах.

— Можемо призначити вам щось від астми, — запропонував я.

— Ні, — відмовився пацієнт. — У мене дещо інше… Гадаєте, я маю хворіти щонеділі?

Його слова ошелешили мене, проте я відповів:

— Проаналізуймо це питання.

Після цього ми два місяці провели над дослідженням його уявної потреби хворіти щонеділі. Поки ми цим займалися, мігрені пішли на спад, стали менше надокучати йому і зрештою практично зникли. Для мене ця ситуація стала прикладом того, як несвідомі спонуки можуть часом поєднуватися з фізіологічними схильностями, а також свідченням того, що не можна висмикувати окрему недугу чи її лікування із загальної картини, середовища, способу життя людини.

Ще один пацієнт у клініці головного болю був молодим математиком, який також страждав від щонедільних мігреней. Щосереди в нього починали проявлятися перші ознаки знервованості й роздратування, до четверга вони посилювалися, а по п’ятницях він уже взагалі не міг працювати. По суботах він почувався вкрай замученим, а по неділях потерпав від жахливих нападів мігрені. Проте після обіду біль повністю вщухав. Іноді після зникнення болю людина може вкритися потом чи помочитися, немовби досягнувши катарсичного стану на фізіологічному та емоційному рівнях. Коли мігрень і напруга, пов’язана з нею, зникали, цей чоловік почувався оновленим і збадьореним, спокійним і налаштованим на творчість — недільними вечорами, а також щопонеділка та щовівторка він виконував непересічну математичну роботу, а потім знову починав дратуватися.

Коли я прописав йому необхідні препарати й вилікував від мігрені, то водночас «вилікував» і від математичного обдарування — розірвав це дивне щотижневе коло хвороби й страждань, що змінювалися періодом виняткової життєздатності й прагнення до творчості.

* * *

На чолі клініки головного болю стояла доволі відома людина — Арнольд П. Фрідмен. Він написав чимало праць на цю тему й очолював клініку, першу у своєму роді, упродовж понад двадцяти років. Здається, він пройнявся до мене симпатією. Вважав тямущим і, як на мене, хотів, щоб я став кимось на кшталт його

1 ... 36 37 38 ... 107
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Стрімголов. Історія одного життя"