Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– Коли втрачаєш відчуття власного «я».

– Якщо так, я завжди буду пити надто багато. Я не люблю свого «я».

«Нічого не боїться, – подумав Клерфе. – І якщо це кубло є для неї відображенням життя, то кожна банальність звучить для неї так само чарівно й розумно, як вона, напевно, звучала, коли її вимовили вперше. Це просто нестерпно. Вона знає, що повинна померти, і звиклася з цією думкою, як люди звикаються з морфієм, ця думка перетворює для неї весь світ, вона не знає страху, її не лякають ні вульгарність, ні блюзнірство. Чому ж я, до дідька, відчуваю щось на зразок жаху, замість того щоб, не замислюючись, кинутися у вир?»

– Я обожнюю тебе, – сказав він.

– Не кажи цього так часто. Для цього треба бути дуже незалежним.

– Але не в твоєму випадку.

– Тоді говори про це раз у раз, – промовила вона. – Мені це необхідно, як вода й вино.

Клерфе розсміявся.

– Адже ми обоє праві, втім, кому до цього яке діло? Куди ми підемо?

– У готель. Я хочу виселитися.

Клерфе вирішив нічому не дивуватися і сказав:

– Добре, тоді поїдемо пакувати твої речі.

– Я вже спакувалася.

– Куди ти хочеш переїхати?

– До іншого готелю. Уже дві ночі підряд о цій порі телефонує мені якась жінка й каже, щоб я забиралася звідси, бо тут мені не місце. І багато чого іншого в тому ж дусі.

Клерфе подивився на Ліліан.

– Чому ти не скажеш портьє, щоб він не з’єднував тебе з нею?

– Я казала, але їй завжди вдається додзвонитися. Учора йому сказала, що вона моя мати. Вона говорить з акцентом, ця жінка не француженка.

«Лідія Мореллі», – подумав Клерфе.

– Чому ти мені нічого про це не казала?

– Навіщо? А «Ріц» заповнений?

– Ні.

– То добре. Стрийко Ґастон знепритомніє, коли дізнається, де я мешкатиму завтра.

Речі Ліліан не були запаковані. Клерфе позичив у портьє велетенську скриню, яку залишив під час відступу німецький майор, і запакував до неї вбрання Ліліан. Вона сама сиділа на ліжку та сміялася.

– Мені прикро, що я звідси йду, – сказала. – Я тут усе дуже полюбила. Але я люблю без печалі. Ти розумієш це?

Клерфе підвів голову.

– Боюся, що так. Ти не шкодуєш за тим, що покидаєш.

Вона знову розсміялася, сидячи на ліжку з витягнутими ногами і з келихом вина.

– Тепер усе вже не важливо. Якщо я пішла з санаторію, то можу піти звідусіль.

«Так вона піде й від мене, – подумав Клерфе, – з тією ж легкістю, з якою люди міняють готелі».

– Дивися, ось шабля німецького майора, – сказав він. – У паніці він, мабуть, зовсім забув про неї. Для німецького офіцера це дуже поганий вчинок. Я залишу шаблю в скрині. А знаєш, ти п’яна, але тобі це дуже пасує. На щастя, я вже два дні тому замовив для тебе номер у «Ріці». Інакше нам було б досить важко пройти повз портьє.

Ліліан схопила шаблю і, не встаючи з місця, засалютувала.

– Ти мені дуже подобаєшся. Чому я ніколи не кличу тебе на ім’я?

– Мене ніхто не зве на ім’я.

– Тоді я й понадто мушу кликати.

– Готово, – сказав Клерфе. – Ти хочеш узяти з собою шаблю?

– Залиш її тут.

Сховавши ключ до кишені, Клерфе подав Ліліан плащ.

– Я не дуже схудла? – запитала вона.

– Ні, як на мене, ти поправилася на кілька фунтів.

– Тепер це для всіх найголовніше, – пробурмотіла вона.

Валізи вони запакували в замовлене таксі.

– Моя кімната в «Ріці» виходить на Вандомську площу? – запитала Ліліан.

– Так. Не на вулицю Камбон.

– А де ти мешкав під час війни?

– На Камбон, коли повернувся з табору військовополонених. То була добра криївка, ніхто не підозрював, що можна там заховатися. Мій брат мешкав тоді на Вандомській площі з німецького боку. Ми ж бо ельзасці. Мій брат має німецького батька, а я французького.

– Невже твій брат не міг тебе якось визволити?

Клерфе розсміявся.

– Він і не здогадувався, що я тут, а найрадше бачив би мене в Сибіру. Може, і ще далі. Бачиш це небо? Світає. Чуєш птахів? У місті чути їх тільки о цій порі. Шанувальники природи мусять сидіти до ранку в нічних клубах, щоб дорогою додому мати змогу почути дрозда.

Вони повернули на Вандомську площу. Просторий сірий майдан був занурений у тишу. З-поміж хмар проблискував інтенсивним жовтим кольором молодий день.

– Коли бачиш, які чудові будівлі люди будували за старих часів, мимоволі думаєш, що вони були щасливіші за нас, – сказала Ліліан. – Ти так не вважаєш?

– Ні, – відповів Клерфе. Біля під’їзду готелю зупинив авто і сказав: – Я зараз щасливий. І мені нема діла до того, чи знаємо ми, що таке щастя, чи ні. Так, я щасливий цієї миті, щасливий, що слухаю тишу на цій площі з тобою удвох. А коли виспишся, ми поїдемо малими етапами на південь. На Сицилію, щоб взяти участь у перегонах під назвою «Тарґа Флоріо».

12

Траса «Тарґа Флоріо», що налічує 108 кілометрів з майже 400 закрутами, була замкнена щодня упродовж кількох годин із тренувальною метою. Але й у решту часу гонщики, хоч і на малих швидкостях, об’їжджали дистанцію, запам’ятовуючи закрути, спуски, злети й особливості дороги. Тому від зорі до зорі біле шосе й уся ця світла місцевість здригалися від гуркоту потужних моторів.

Напарником Клерфе був Альфредо Торріані, 24-річний італієць. Обидва майже весь день пропадали на трасі. Вечорами вони поверталися додому, засмаглі, помираючи з голоду і спраги.

Клерфе заборонив Ліліан бути присутньою на тренуваннях. Він не хотів, щоб вона уподібнилася дружинам і коханкам гонщиків, які, прагнучи бути корисними, з секундомірами й папірцями в руках стирчали весь день на заправних пунктах, у боксах для дрібного ремонту й заміни шин. Клерфе познайомив Ліліан зі своїм другом, у якого була вілла на березі моря, там Клерфе її й поселив. Друга Клерфе звали Леваллі, він був власником флотилії, яка займалася ловитвою тунців. Вибір Клерфе невипадково упав на нього: Леваллі був естетом, лисим товстуном, а на додачу гомосексуалістом.

Цілими днями Ліліан лежала біля моря або в саду, який оточував віллу Леваллі. У цьому здичавілому романтичному саду було повно мармурових статуй, як у віршах Ейхендорфа. Ліліан не прагнула бачити Клерфе на трасі, але їй подобався приглушений гуркіт моторів, який проникав навіть у тихі помаранчеві гаї. Його приносив до Ліліан вітер разом із густим ароматом квітучих дерев, і гуркіт цей, зливаючись із шумом прибою, творив своєрідний концерт. То була дивна музика,