Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 1"

Він був людиною всебічно обдарованою. Глибокий, здатний на геніальні передбачення мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, живописець. Багатобарвність і багатогранність генія Кобзаревого вражає. Довгий час його недооцінювали як майстра живопису, графіки, а тим часом понад 1200 картин він залишив нам на цій ниві, і серед них багато акварелей, чудових портретів, де Шевченко розвивається як глибокий психолог. Його недарма вважали одним з найкращих портретистів свого часу. Але Шевченко передусім, звичайно, поет. Всю пристрасть серця він вклав у найбільше своє творіння, ім’я якому – «Кобзар». Ще за життя поета «Кобзар» став найдорожчою книгою народу.

Вже сучасники Тараса Шевченка, передові люди Росії розуміли величезне значення цієї книги, оцінили титанічну постать поета і його життєвий подвиг. Твори Шевченка дали змогу Добролюбову, як і Чернишевському, сказати гарячі слова про цінність поезії «Кобзаря», про силу й зрілість української літератури.

Українські попередники творчості Шевченка

Поезія Тараса Шевченка з’явилась не на голому місці, вона мала своїх попередників. Українські думи, українські народні пісні були її старшими сестрами. На час виходу «Кобзаря» з української сцени лунала вже «Наталка Полтавка», виблискувала, переливалась народним гумором «Енеїда» Івана Котляревського, з уст в уста передавались вірші й притчі нашого мандрівного народного філософа Григорія Сковороди. Шевченко невіддільний від української культури. Він виріс на її ґрунті, піднявся з моря пісень, чумацьких переказів, козацьких літописів, гайдамацького епосу… Незліченні джерела живили його творчість, та головним джерелом народних образів, гнівних барв «Кобзаря» були враження самої навколишньої дійсності – живої, реальної, що обпалювала душу горем, стражданнями матерів, поругою поглумлених, занапащених сестер.

Шевченко мав народитись. Про творця «Кобзаря» можна сказати, що він був вистражданий Україною, багатовіковою визвольною боротьбою українського народу. Україна трудова, волелюбна, палаюча ненавистю до кріпацтва, жадала нової поезії. Цій Україні потрібен був поет, який би став виразником дум і устремлінь народних, співцем повстанських заграв, провісником грядущої революційної бурі.

Шевченко став таким поетом. Могутнім весняним громом прогриміло його слово про Україну.

Вивезений з дому майже непомітним хлопчиком у натовпі панської челяді, Тарас Шевченко повернувся в Україну через 14 років загальновизнаним народним поетом. Як свого рідного співця зустрічали Шевченка селяни. З ентузіазмом розкрила йому обійми передова українська інтелігенція, навіть поміщицтво, пожвавішавши, запобігало перед ним. Молодий Тарас сповнений життя, енергії, він багато подорожує по селах Київщини, Полтавщини, Чернігівщини; як художник Археографічної комісії відвідує Волинь і Поділля, змальовує історичні місця, збирає етнографічні матеріали. Всюди по селах бачить він жахливі картини кріпаччини, народного безправ’я. Серце поета обливається кров’ю. У Києві в середовищі передової, революційно настроєної молоді Тарас зустрічається з багатьма однодумцями, стає незабаром членом Кирило-Мефодіївського братства, таємного політичного товариства, що ставило собі за мету знищити кріпацтво, самодержавство, створити вільну республіку – федерацію слов’янських народів.

Арешт і заслання

Навесні 1847 р., повертаючись з подорожі по Україні, Шевченко був зустрінутий на Дніпровській переправі жандармами. Мабуть, якби знайшли в арештованого бомбу, вона б не вразила їх так, як той рукописний збірник творів поета, що потрапив до їх рук. Звався збірник «Три літа» і складався він з віршів та поем, які тільки в рукописах і могли поширюватись. Тут була поема «Сон» – геніальна сатира на самодержавство – твір, що вражав силою реалізму, викривальним гнівом, вістря якого було спрямовано проти царя і всієї придворної царської камарильї; було тут також послання «І мертвим, і живим…», в якому Шевченко таврує презирством оте саме українське панство, тупе, бездушне, продажне, що недавно визискувало «братів незрячих, гречкосіїв»; був у збірнику, вилученому жандармами, також грізний «Кавказ» – твір, що, мабуть, не має собі рівних у світовій літературі за силою викриття розбійницького колоніалізму. Тоді, коли на всіх язиках все мовчало, коли покірливість і рабство для багатьох уже ставало нормою існування, Шевченко оспівує лицарів боротьби, лицарів святої волі і, звертаючись до них, проголошує своє пророче «Борітеся – поборете!».

У рукописному збірнику, що потрапив до жандармів, був також і «Заповіт», написаний Шевченком у Переяславі, на квартирі свого друга лікаря Козачковського в 1845 р., коли був тяжко хворий. У натхненні хвилини творення «Заповіту», що його згодом співатиме вся Україна, перед поетом у його жагучих бунтівливих видіннях виникали картини майбутнього революційного струсу, розливалась грізна музика перемоги народної, виникав той прекрасний образ сім’ї вольної, нової, – що жила тоді тільки в мріях, в сонячних сновидіннях поета.

Арештованого Шевченка було негайно відправлено до Петербурга і кинуто в каземат, як найнебезпечнішого злочинця. Але й тут, у казематі жандармського управління, Тарас Шевченко живе думою про Україну, в похмурій в’язниці створює цикл найніжніших ліричних поезій, і серед них така перлина, як «Садок вишневий коло хати» – поезія, що мовби зіткана не із словесного матеріалу, а з чистих пелюсток вишневого цвіту і вся напоєна чаром, задумливим смутком тихої краси українського вечора, лагідним настроєм трудової сім’ї; в казематі Шевченко створює і другий вірш, що своєю мученицькою любов’ю і майже шаленою силою патріотичного почуття викликав захоплення Луначарського:

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні,

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

.......

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені!

Не про себе думає поет, не про свою гірку долю – майбутнє народу тривожило його.

Підтримка видатних представників громадськості – сучасників Шевченка

Десятирічною каторгою солдатчини повинен був заплатити Шевченко за свою волелюбну творчість. Однак і в закаспійських степах знайшлися люди, які, наперекір дикому варварському розпорядженню царя, подали поетові руку дружньої підтримки. Російський учений, дослідник Аральського моря Бутаков, польські революціонери, що відбували в тих краях заслання, немало зробили для того, щоб Тарас Шевченко зміг продовжувати свою творчість і в нелюдських умовах солдатчини. Навряд чи без підтримки друзів з’явились би ті майстерні Шевченкові картини, що їх казахи вважають сьогодні своєю класикою. Тільки людині, що сама зазнала всієї гіркоти безправ’я, людині, що серед казенної осоружної муштри й грубощів життя не втратила найтоншої чутливості й ласкавості серця, дано було так глибоко відчути горе інших, з такою щирою симпатією відтворити нужденне життя казахів, киргизів, зневажених царатом степових народів.

Яким же вийшов Тарас із цього безрадісного каторжного десятиріччя?

Після заслання