Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

звісно, після клятви на одигітрії[79] з Новодівочого монастиря, що Ігор нізащо й нікому, ба навіть сповіднику, не видасть, — мистецтва замилювати очі клієнтам, що дозволяло кружляти містом так, наче їдеш завжди навпростець; усю поїздку ловити червоне світло; а ще поділився інформацією, якими вулицям їздять сміттєвози — за ними ж можна тягтися вічно; де тричі на тиждень відбувається кінна хода паризької жандармерії; чому варто їздити авеню, де проводять ремонтні роботи, а не там, де вільно; як упасти на хвіст вантажівці, що розвозить товари чи меблі, так, щоб клієнт нічого не запідозрив; та ще тисячу й одного фокуса, який міг наблизити до жаданого особняка в затишному передмісті за два десятки років чесної праці. Також Віктор застеріг як прокази боятися «бурів» — цим лягавим-садистам префектура дозволяла ходити назирці за таксистами, щоб надокучати їм за найменшої нагоди, — повідав, як їх розпізнати чи навіть домовитися, якщо вже вибору не стане.

— Є один спосіб засікти їх раніше, ніж вони тебе. Вони завжди їздять на чорних «Пежо 403». Тільки-но побачиш такого позаду — хутко чіпляй «шашки». Тобі пощастило: вони рідко патрулюють уночі.

Ігорю з Віктором не потрібен був контракт. Вони перебили руки й розцілувались. Ігор постійно бурчав, що той його експлуатує, але роботи не кидав. Він не йшов за порадами Віктора, а возив клієнтів найзручнішою та найшвидшою дорогою. Він міг відкрити свою справу, але був сам собі пан і грошей на життя вистачало. А тільки це й мало значення. На відміну від Віктора, який цим користався, щоб набити собі ціну. Ось Ігор ніколи не виказував у собі росіянина. Отак він возив високопосадовців радянської компартії, що просто обожнювали російськомовні кабаре Парижа. Він був мимовільним свідком таємних розмов пошепки на задньому сидінні таксі. Як наслідок він розповів нам про зміщення з посади Микити Хрущова Леонідом Брежнєвим за чотири дні до тих подій; та про те, що під час перебування в Парижі незмінний кітоноподібний[80] Андрій Громико користався нагодою відвідати свою елітну коханку на ім’я Мартіна.

20

Франк курив цигарку під церквою Сен-Етьєн-дю-Мон. Він чекав на дзвінок з уроків у Генріху IV. За сім років до мене він теж навчався в цій школі й у тих самих учителів, які тепер розпитували мене з недовірою.

— Ви, бува, не родич Франка Маріні?

— Так, мадам. Це мій брат.

— А ви не такий здібний, як він.

Минуло десять днів, як він грюкнув дверима нашого дому. Я перетнув вулицю та підійшов. Замість звичного потискання рук він поцілував мене в щоку. Я списав це на емоції.

— Мені передали твоє повідомлення. Може, посидимо десь? Ти вільний?

Ми перейшли вулицю Ходвіґа І та зустріли Шерлока, що на відмінно виконував обов’язки головного наглядача й уважно спостерігав, як школярі виходять із ліцею. Він наблизився й радо потис руку Франкові.

— Як поживаєте, Маріні?

— Краще не буває, мосьє Массон. А як там Мішель?

— Дякувати Господу, нещасний випадок не залишив по собі наслідків.

— Що за нещасний випадок? — вигукнув Франк.

У мене підломилися ноги. Аж мороз пішов поза шкурою. Я заледве подужав якісь слова:

— Та… та це дурниці. Потім поясню.

— Треба бути пильним, Мішелю, — повчально мовив Шерлок. — Я бачив, як ви з братом переходили вулицю. Навіть не глянули.

— Обіцяю стати уважнішим, мосьє.

— Неймовірно, він вищий за вас, Франку, але зовсім інший. Задовольняється загальнообов’язковим мінімумом. Посередніх оцінок доволі.

— Це не тому, що він лінується, мосьє, повірте.

— У мене склалося таке враження, що набагато ліпше ведеться в кікері, аніж у навчанні.

— О, кікеру покладено край. Тепер шахи.

— Шахи? Ви мене заінтригували, любий Мішелю, неодмінно навідайтесь до мене на партію.

Ми зайшли посидіти в бістро «Ля Шоп» на майдані Контрескарп.

— Що за нещасний випадок?

— Та це я наплів йому на виправдання прогулу.

— Головою десь ударився?

— О, я обережно.

— За такі дурниці можуть відрахувати з ліцею! Про батьків подумав?

— Ти через них непокоїшся?

— Через тебе. Припини клеїти дурня та хоч трохи подбай про майбутнє. Тобі треба багато працювати.

Офіціант поставив на наш круглий столик кухоль пива Франкові та лимонадне — для мене.

— А ти сам ніби ніколи не робив дурниць?

— Я вже отримав атестат. Роблю що хочу. Що за невідкладність? Якщо ти прийшов просити за батьків, то дарма.

— Сесіль… Ти вже її забув?

— А що із Сесіль?

— Вона геть нещасна. Ти обіцяв перетелефонувати, але так цього і не зробив. Багато тижнів від тебе жодної звістки. Вона не розуміє, що відбувається.

— А ти якого сюди лізеш?

— Бо мені здавалось, ти її кохаєш.

— Це тебе не обходить.

— Це надзвичайна й приголомшлива дівчина… «Я люблю дівчину з прегарною потилицею, прегарними грудьми, прегарним голосом, прегарними зап’ястями, прегарним чолом, з прегарними колінами…» Пригадуєш?

— Досить! Що за ігри? Це вона тебе підіслала? Прочитати мені мораль?

— Вона переконана, що ти знайшов собі іншу, просто не наважуєшся зізнатися їй в очі!

— Це якась бабська маячня. Нікого в мене немає.

— Ти її кинув?

Франк не відповів. Схилив голову. Подекуди кидав мені невдоволений погляд. Потім витяг «Житан» і закурив, уже згодом помітив ту, що чахла в попільничці. Він загасив її.

— Умієш берегти таємниці?

— І ти туди ж.

— Я достроково вступив на службу. Пішов добровольцем. Я їду до Алжиру.

— Ти студент.

— Я анулював відтермінування.

— З дуба рухнув?

— А ти спробуй пояснити жінці, що проміняв її на армію. Ти можеш прослужити роки. Я нічого не сказав. Це зайве. Це вище за мої можливості.

— Вона думає, що ти кинув її заради іншої!

— Це я навмисно. Щоб вона зреклася мене.

— Чому не сказав усе в очі?

— Бо я її кохаю, дурню ти! Я просто не зміг би. Не хочу, щоб вона чекала на мене. Я не хочу бути зв’язаним любовними стосунками. Тому й вирішив поїхати, нічого їй не пояснивши.

— До чого ти це мені зараз розповідаєш?

— Бо ти підняв на вуха весь Париж! Я був подумав, сталося щось жахливе.

— Сталося!

— Що?

— Та пішов ти! Ти її не вартий!

Я підвівся. Вийшов із бістро. Франк наздогнав на майдані. Схопив мене за вилоги куртки та став трясти, волаючи:

— Що сталося, чорт забирай?

Ніколи не бачив його таким напруженим. Він упав на лавку. На тротуарі спав якийсь волоцюга. Я розповів Франкові все. Він жодного разу не перебив мене. Його обличчя змарніло. Відтак сидів із похиленими плечима, весь поринувши в думки. Вигляд мав пригнічений. Злегка похитував головою.

— Дякую, — здушено видав Франк. — Вона… вона