Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Ви ніколи не бачилися з моєю мамою, — бурмоче він.

Я забираю руку.

Повертаюся, приголомшена, у ступорі.

І вони озиваються одночасно, невеликим хором: «Можна, ми…», — питає Алістер, киваючи на передпокій; тим часом Нореллі проказує: «Тут ми закінчили»; а Литтл пропонує мені: «…Трохи відпочити».

Я тільки кліпаю на них очима.

— То можна ми… — вдруге пробує Алістер.

— Дякую, містере Расселл, — каже Нореллі. — І вам, місіс Расселл.

Вони удвох обережно розглядають мене, наче я тварина, якій щойно вкололи транквілізатор, а тоді йдуть до дверей.

— Ходімо, — різко каже Алістер. Ітан, невідривно усвердливши очі у підлогу, підводиться й переступає через кота.

Доки вони проходять до дверей, Нореллі прилаштовується вервечкою за ними.

— Докторко Фокс, це кримінальний вчинок — неправдивий виклик поліції, — інформує вона. — Ви розумієте?

Я витріщаюсь на неї. Здається, киваю.

— Добре. — Вона смикає себе за комір. — У мене все.

Двері зачиняються за нею. Я чую, як відмикається засув вхідних дверей.

Лише я та Литтл. Я дивлюся на його броґи[190], чорні, гостроносі, та згадую (як? чому?), що пропустила сьогодні урок французької з Івом.

Лише я та Литтл. Les deux[191].

Скриплять, зачиняючись, вхідні двері.

— Я можу вас залишити? — запитує він.

Я киваю з відсутнім виразом обличчя.

— Є хтось, із ким ви б могли поговорити?

Я знову киваю.

— Ось, — каже він, витягуючи картку зі своєї нагрудної кишені та втуляючи її мені в руку. Я розглядаю тонкий папір. «Детектив Конрад Литтл, департамент поліції Нью-Йорка». Два номери телефонів. Адреса електронної пошти.

— Якщо вам щось знадобиться, зателефонуйте. Агов! — Я підводжу погляд. — Тільки зателефонуйте. Добре?

Я киваю.

— Добре?

Слово женеться по моїй горлянці, розпихаючи ліктями усі інші.

— Добре.

— Чудово. Вдень чи вночі. — Він перекидає телефон з однієї руки в іншу. — У мене ж діти. Я не сплю. — Знову в першу руку. Він перехоплює мій погляд, завмирає.

Ми дивимось одне на одного.

— Тримайтеся, докторко Фокс. — Литтл йде до дверей у передпокій, відчиняє їх, потім м’яко зачиняє за собою.

Знову скриплять вхідні. Знову зачиняються.

42

Несподівана, напружена тиша. Світ натиснув на гальма.

Я на самоті, вперше за цілий день.

Розглядаю кімнату. Пляшки з-під вина блищать під похилими променями сонця. Повернутий стілець біля кухонного стола. Кіт патрулює диван.

Часточки пилу неквапно прогулюються під світлом.

Я кидаюся до дверей у передпокій, притьмом замикаю їх на ключ, на засув.

Знову повертаю обличчя до кімнати.

Це справді щойно сталося?

Що це щойно сталося?

Я бреду до холодильника, видобуваю пляшку рожевого. Заганяю коркотяг, вириваю корок. Добряче хлюпаю собі в келих. Підношу його до губ.

Я думаю про Джейн.

Спустошую келих, а потім притискаю до губ саму пляшку, перехиляю її. П’ю довгими, глибокими ковтками.

Я думаю про ту жінку.

Петляю до вітальні, прискорююсь; дві пігулки брязкають дорогою на мою долоню. У танці вони летять моїм стравоходом.

Я думаю про Алістера. «А це — моя дружина».

Так і стою, хлебчу, ковтаю, доки не починаю захлинатись.

І коли я відставляю пляшку, то думаю про Ітана, про те, як він відвернувся від мене, як він повернув голову. Як він ковтнув слину перед тим, як відповісти мені. Як він чухав свого нігтя. Як він мимрив.

Як він збрехав.

Тому що він таки збрехав. Відведені очі, погляд ліворуч, пауза перед відповіддю, нервові рухи — усі симптоми брехуна. Я знала це ще до того, як він розкрив рота.

Хоча він ще й скреготнув зубами: а це свідчить про дещо інше.

Це ознака страху.

43

Телефон лежить на підлозі кабінету, там, де я його і впустила. Проводжу пальцем по екрану й одночасно кладу пляшечки з пігулками до шафки з ліками в моїй вбиральні. Доктор Філдінґ, наскільки мені пречудово відомо, володіє званням доктора медицини і блоком бланків для рецептів; але тут він мені нічим не зарадить.

— Можеш прийти? — кажу я, щойно вона підіймає слухавку.

Пауза.

— Що? — Її голос звучить збентежено.

— Можеш прийти? — Я підходжу до ліжка, залажу на нього.

— Зараз? Я не…

— Біно, будь ласка.

Знову пауза.

— Я підійду до тебе десь близько… дев’ятої, дев’ятої тридцять. У мене ще плани на вечір, — додає вона.

Мені однаково.

— Добре. — Я лягаю на спину, подушка заповнює мені вухо. За вікном гойдаються гілки, розсипають листя, ніби жаринки; воно іскриться на склі й відлітає геть.

— Тбе зедоре?

— Що? — Це темазепам закупорює мені мізки. Відчуваю щось подібне до коротких замикань. — Питаю, чи в тебе все добре? — повторює вона.

— Ні. Так. Я все поясню, коли приїдеш. — Повіки схиляються, падають.

— Добре. Побачимось увечері.

Та мене вже роздробило у сон.

Це був морок без сновидінь, невелике забуття, а коли внизу прокрекотів зумер дзвінка у двері, я прокидаюся геть перевтомленою.

44

Біна витріщається на мене, роззявивши рота.

Нарешті вона його стулює, повільно, але твердо, ніби мухоловка[192]. Не каже ані слова.

Ми в Едовій бібліотеці, я згорнулася клубочком у м’якому кріслі, Біна розвісилась на шкіряному, там, де зазвичай паркується доктор Філдінґ. Вона зігнула свої схожі на стічні труби ноги під собою, а Панч кружляє навколо її щиколоток, ніби дим.

За решіткою каміну — низькі полиски вогню.

Вона переводить погляд на дрібні хвильки полум’я.

— І скільки ж це тобі довелося випити? — питає вона, морщачись, ніби боїться, що я її вдарю.

— Не так багато, щоб у мене були галюцинації.

Вона киває.

— Добре. А пігулки…

Я стискаю ковдру на колінах, викручую її.

— Я бачилася із Джейн. Двічі. Протягом двох різних днів.

— Так.

— Я бачила її із сім’єю в їхньому домі. Не раз.

— Так.

— Я бачила, як вона стікала кров’ю. Коли у неї з грудей стирчав ніж.

— То точно був ніж?

— Принаймні, то не була чортова брошка.

— Я просто… О’кей, гаразд.

— Я бачила це все через свій фотоапарат. Дуже чітко.

— Але ти не сфотографувала.

— Ні, не сфотографувала. Я намагалася допомогти їй, а не… зафіксувати той момент.

— Добре. — Вона ліниво погладжує пасмо волосся. — А тепер вони кажуть, що нікого ножем не били.

— І ще вони хочуть показати, що Джейн — інша людина. Чи якась інша людина — це Джейн.

Біна намотує волосся на свій довгий палець.

— Ти впевнена, — починає вона, і я напружуюсь, адже знаю, що зараз буде. — Ти абсолютно точно впевнена, що це не якесь непоро…

Я нахиляюся вперед.

— Я знаю, що бачила.

Біна опускає руки.

— Я