Читати книгу - "Українське письменство"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кулішева апологія Квітки викликала статтю-відповідь М. Максимовича «Трезвон о Квиткиной Марусе», в свій час не видрукувану і опубліковану в статті Науменка «Квітка перед судом критики»[210].
Стаття Максимовича стоїть на рівні всіх Максимовичевих статей та заміток. Ораторському пафосу та суцільній концепції Кулішевій вона протиставляє ряд поодиноких, більш-менш влучних нотаток та кілька закликів до тверезості погляду, до здорового розуму. Він пригадує грубуватий комізм «Патрета», тривіальності «Мертвецького Великодня», посилається на присуд Мастака-Бодянського, а в одній із пізніших дописок пригадує накидані Квітці «Малороссийские анекдоты» у «Вестнике Европы» за 1822 р.: «Помню живо, с самого студенчества моего, то впечатление, которое произвела в Москве и в Северской Малороссии эта литературная шутиха, пущенная в народ паном Квиткою».
Як же використовували Квітку в своїй творчості представники таких розбіжних своїми поглядами мистецьких ґенерацій?
Для старших прозаїків характерний одноліток Максимовича та Бодянського, Олекса Стороженко (1806—1874). Сентиментальна афектація і дидактизм чужі його повнокровній і веселій вдачі. Великий прихильник Квітки, що прославив його на перших сторінках свого «Закоханого чорта»: «Оце ж вам Основа, де батько наш Квітка збив собі з своїх повістей такий міцний човен, що до віку вічного буде плавати по плюгавій річці Леті», — Стороженко засвоїв Квітку, як автора веселих оповідань з народних уст. Квітчині перекази «Пархімове снідання», «На пущання як зав’язано», «Підбрехач» проросли в Стороженковій творчості такими речами, як «Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Вивів дядька на сухеньке», «Не в добрий час». Сюди ж належать і побутові нариси, як «Вуси», історичні анекдоти, як «Голка». Правда, по Стороженкові ця традиція, не знайшовши талановитих представників, не вдержалася на висотах літератури, захиріла і принизилась, «витворивши навіть спеціальний тип письменника-анекдотиста, як знаменитий Раєвський з його сценами з «Малороссийского быта»[211]. Додамо: тип письменника, зовсім ворожого українському літературному життю, натомість не чужого, як той самий Раєвський, реакційним вихваткам проти «новейших украинофилов-народолюбцев».
Коли Стороженко взяв у Квітки жанр оповідання-анекдоту, то Кулішеві й молодшим від нього авторам найбільше придався Квітка психолог та етнограф, Квітка, письменник виїмково уважний до народно-поетичного колориту. Як Основ’яненкове «Перекотиполе» є ілюстрація народних вірувань та моральних понять побутовим, щоденним матеріалом, — то чи не те саме є Кулішів «Михайло Чарнышенко», де народне вірування в невідхильну міць батьківського прокляття показане на тлі минулого, влите в форми історичної повісті? Та й «Чорній раді» Кулішевій властивий дидактичний ухил: її історіографічні міркування зводяться до християнського учення про путі Промислу. Сходять зі сцени видатніші діячі, що по-своєму хотіли повернути хід подій, лишаються ті, хто віддався на волю їх потокові. «Це так, як от інколи схопиться завірюха — громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези, а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело та пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило». В мистецькій фізіономії автора «Чорної ради» риси Вальтера Скотта своєрідно скомбіновано з Квітчиними.
Квітчина традиція не вичерпується певними жанровими ухилами та особливостями. Автор «Марусі» передав українській повісті на спадок і деякі свої засоби письма, що й стали немов першим етапом мистецької виучки наших прозаїків.
Із цих засобів підкреслимо Квітчину манеру розпочинати повість загальними міркуваннями, що розвивають якусь моральну тезу, якої ілюстрацією служить фабула. Фабулу «Марусі» пристосовано до тези про марність земних утіх та радощів; фактична канва «Перекотиполя» має проілюструвати тезу про внутрішній суд совісті, як про суд Божий. Увесь хід «Щирої любові» має підкреслити думку про альтруїзм, як головну прикмету справжнього кохання. І навіть нехитрий, народно-анекдотичний «Підбрехач» має свою, на початку покладену сентенцію: «Дуже недобре діло брехати». Ці тези інколи дають себе відчути в середині твору, інколи кристалізуються у закруглених кінцівках.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українське письменство», після закриття браузера.