Читати книгу - "Аналітична історія України"

Убити звичайну – шерегову людину, це злочин безумовно гідний смерті, смертної кари, що би там із цього приводу не базікали нам лицемірні «гуманісти» з Ради Європи. Але, вбити народного поета, то вже злочин мало не всесвітній, злочин проти людства. А для таких є навіть Міжнародний трибунал. Однак, кожен, хто знає нашу незалежність – повинен розуміти практичну неможливість чогось подібного. А значить – і справжню ціну отій незалежності.

Все це є чи не найбільшим із можливих докорів сумління для всього українського народу. Нехай, припустимо, що ті люди діяли стисло за тодішніми законами, добре. Не будемо заводити судових порахунків, навіть попри те, що то були злочинні закони. Але, є ж іще закони сумління. В насправді незалежній Україні всі причетні до таких справ – повинні би давно бути відсунені принаймні від громадського життя, що би там не було. Таке щось повинна чітко розуміти будь-яка людина, що вважає себе порядною. І не потрібно тут посилатись на те, що ми жили у XX ст. – сторіччі нечуваних історичних злочинів та сторіччі абсолютної безкарності. Але, ще раз озирніться навколо, і ви зрозумієте, що нічого істотно не змінилося, а тому… А тому й надалі (а може – й навічно) полишиться так, що:

«Проблема розвитку нашої духовності – це проблема сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». (В. Стус).

Колись, на самому – самому початку своєї більш-менш педагогічної діяльності, Василь Стус писав у листі до іншого – вже офіціозного поета Андрія Малишка (12.12.1962):

Зараз читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отже, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього, коріння нації тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

(теж там, т. 4, с. 370).

Дуже цікаво, що би він сказав із цього приводу сьогодні, наш великий поет, потрапивши якимось дивом до тієї самої Горлівки, де він колись починав. Але – до Горлівки нової, незалежної України. Або до того ж Донецька.

Цікаво, дуже цікаво…

ПІСЛЯМОВА

Нарешті ми дісталися кінця нашої довгої та непростої історії, власне не кінця, а того, на чому вимушено закінчується будь-яка історія – тобто сучасності. Як це легко помітити, ми свідомо уникали політичних аналізів або оцінок на користь значно більш надійних загально людських цінностей, вживаючи оті як же надійні вічні правила моралі, яких визначив іще Тадеуш Котарбінський. Згідно яких завжди неправим буде той, хто нищить безвинних людей, або навіть просто краде чуже. Бо ж і насправді, красти в палеоліті було так само недобре як і сьогодні, а крадій сучасний, комп’ютерний не ліпший ніж кишеньковий, чи будь-який ще.

Починається наша історія, як же здавна! Культура Трипілля була ровесницею початків культури Єгипту та займає проміжки часу старі, не до віри. За сучасними уявленнями це часи: 4000–3600 п. н. е. (рання), 3600–3150 п. н. е. (середній етап), 3150–2350 п. н. е. (пізній етап). Хто вони були? Індо-європейці, як потім, чи може то були фінські народи?

Принаймні по ній наступає епоха Великої Кимерії, де домінували схоже аж до епохи скитів, родичі балтів або кельтів. Втім радше перших ніж других. Про її людей ми вже можемо довідатись і дечого певного, як не з біблійних джерел, так від людей Еллади – колиски європейської цивілізації.

З приходом зі сходу ґерманських народів – ґотів і аланів у VIII ст. п. н. е. – з’являється друга етнічна компонента нашого народу. А Кимерія перетворюється на Свитьюд, тобто на Скитію. Її історія протікає дещо в собі, хоч нею колонізуються Ґерманія по Райн, та Скандинавія включно зі Шотландією (Скошія або Скитія). Пригадайте як історик Гальфрід з Монмоуту писав десь біля 1000 року н. е. в своїй Historia regum Britanniae, що його країна заселювалася зі Скитії. Комплекс усіх трьох етнічних складових українського народу завершується перед 150 роком п. н. е., коли на сході України розселюються гуни та авари («білі гуни») – угро-тюрки. Всю цю складну історію бездоганно віддзеркалила лексика української мови, рівномірно складена з балтицьких, ґерманських та угро-тюркських народів.

* * *

Протиріччя поміж народами виникають на основі реальних геополітичних відносин, щодо яких дещо просвітив був нас іще мюнхенський професор Карл Гаусгофер (1869–1947), хоч самі люди, навіть, історики, часом, не надто на них розуміються. Нагадаємо дещо.

Виникнення з самих початків історії двох принципо відмінних систем господарки: тваринницько-кочової та землеробно-осілої, з їх початковими неуникненими порізненнями, стало незмінною основою подальших протиріч поміж ними, які й набули згодом рушійних сил історії.

Кочова господарка базувалася на природній піраміді: трава пасовиська – худоба – людина. А це споводувало і обумовлювало стримування як розмноження, так і географічного поширення на терени, що не були пасовиськами. В цих суспільствах та їх культурах дуже рано з’явилися як тенденції до демографічного самообмеження, так і розуміння необхідності збереження природного середовища. Розуміння цього породжувало й відповідні соціальні структури: державні об’єднання різних, але рівноправних народів з демократично обираною верховною владою – каганати. В історії таких було не один, а вершиною, та останнім із них, став великий Монгольський каганат, що обійняв свого часу мало не цілий континент.

В умовах кочової господарки не знайшло собі місця рабство, що й визначило з самого початку ментальність вільних народів. Чи мислимий був за таких умов імперіалізм – поширення за рахунок чужих земель? Лише певною мірою, бо не всяка земля є пасовиськом. Оброблювані землі на це вже мало придатні.

На відміну від цього в землеробній господарці чисельність людей, що нею годувались була пропорційна кількості оброблюваної землі, а сталий демографічний тиск призводив до необхідності сталого поширення теренів. В таких умовах вигідною і зручною була рабовласницька господарка, що особливо хутко виснажувала землю (див., наприклад, римські латифундії), спонукаючи, знову ж до теренового поширення: імперіалізму. Його ми не спостерігаємо лише там, де або землероби сусідили з кочовими культурами, або навіть вербувалися з останніх: на окраї Великого Степу – в Україні.

Отже, класичне землеробне суспільство це увічнення рабства всередині країни та імперіалізм назовні. А тому й стрижнем та сенсом історії в усі часи була боротьба між свободою та імперіалізмом. А саме тому з остаточним упадком Монгольского каганату – й починається нічим не обмежена експансія й формування найбільш