Читати книгу - "Аналітична історія України"

Так, знаючи все це – спитаємо тепер себе, чи міг по всьому цьому Хрущов прикласти руку також і до вбивства американського президента? – та так, безумовно (чи дійсно приклав – то вже зовсім інша річ, ви розумієте). А, як зважити все попередне до кінця, – то може було би й дещо дивно, якби не приклав. Хоч підкреслимо саме тут же – жодних вірогідних доказів на це немає.

Бо, це людина розумна, наділена логікою – в стані розібратись у завилих пов’язаннях причин та їх наслідків. А ці – палеолітичні залишки в сучасності, з їх дологічним та маґічним мисленням? Їм такі тонкощі просто недоступні, для них є одне, але понад важливе: якщо щось там трапилося – «кто за етім стоіт?» Бо для них – певний, за всім, аж до подій в Новочеркаську або Джезказгані – стояв американський «імпєріалізм», а вже за цим останнім – хто ж, як не президент?

Все це – одне до одного, як у тих середньовічних християнських монахів, невігласних, але як же праведних, – в усіх негараздах був винний тільки диявол; певний, навіть у тих вошах, яких так легко було позбутись. Бо, маґічне мислення – то є маґічне мислення, і нічого тут не поробиш.

Доповнення 5

Василь Стус

Навряд чи можливо, бодай коротко, відмітити тут усіх, хто за десятиліття зупиненого совєцького часу – віддав кращі роки свого життя на боротьбу зі злочинним совєцьким режимом. Але неможливо не пригадати тих, хто не лише відмовилися служити основній рушійній силі свого XX ст. – політичному шахрайству, політичному криміналові, але й приплатили за це власним життям. Чимало й було, але першою пригадується наша остання жертва – Василь Стус (1938–1985). Йому напрошується й паралель, його старший співбрат Федеріко Гарсіа Лорка (1898–1936), що прожив іще менше. Вони жили по різних країнах та в різний час, але обидва убиті нескореними, переслідувані злочинною, антинародною владою. Обидва були народні поети.

Василь народився 6 січня на Святвечір у с. Рахнівці Гайсинського повіту на Вінничині, у селянській родині. Батьки пережили перед тим колективізацію 1930, потім голодомор 1933, а щойно терор та репресії 1937, і родина вимушена була 1940 податися на Донеччину в пошуках іншої праці.

Літературний шлях поета, що й привів його до загибелі, починається на філологічному відділенні Сталінського педінституту (Донецьк), а перша добірка його поезій була оприлюднена 1959. Після служби в армії та двох років учителювання в Горлівці, В. Стус поступає 1963 до аспірантури в Інституті літератури в Києві. Але, вона хутко покінчується 1965, коли його звідти відраховують; звичайно – з політичних мотивів. Починаються перші поневіряння.

Мало хто сьогодні – на жаль, пам’ятає ту епоху. Тому так легко й невимушено нам продовжують її нав’язувати. То були часи, коли на зміну Н. С. Хрущову, більшовицькому невігласові з «ідєямі» – прийшов шляхом двірцевого путчу невіглас без жодних ідей – Л. І. Брєжнєв; зі своїми ще більш тупими та невігласними поплічниками. Досить нагадати, що перлиною мудрості (та підсумком епохи) стало згодом оте, що «економіка должна бить економной» (бо потрібно заощаджувати на гонитву озброєнь), а незмінним джерелом творчого натхнення – слугувала пляшка «Столічной». Та коли своєрідною культурною революцією стала розбудова цирків.

Світогляд цим людям замінювала суміш великоросійського шовінізму «охотнорядского» рівня, та – демагогії марксистського знахарства.

Саме це – власна інтелектуальна голість, повна та остаточна, і всезагальна духовна убогість, схиляли цих людей до підозри, – в кожній розумній людині бачити ворога. Спонукували ганити та переслідувати все, що було розумніше від них, а вже щодо цього… то хто ж не був… Всім розуміючим людям вже наприкінці «епохи» було гранично ясно, що віднині «комунізм» покладається не на «сілу всєпобєждающіх ідєй Лєніна», а на всесвітню атомову загибель людства, після якої – «Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє…» Чи тут малися на увазі вони ж – вражені передчасним старечим маразмом діячі з Політбюро ЦК КПСС? – мабуть – так…

«Епоха Брєжнєва» стала вирішальною в загальному процесі деінтелектуалізації, а значить і деградації величезної країни, коли справжню інтеліґенцію почали замінювати інтер-люмпени з дипломами та вченими ступенями совєцького виробу, а переважна більшість людей надійно відзвичаїлася думати. З причин цілком поважних: бо думати – було небезпечно. А все це згодом і призвело до того, що коли після 1991 народи колишнього СССР отримали деякий шанс на майбутнє, – його здебільшого не було кому підхопити, крім сірих номенклатурних посередностей, або ж відвертих політичних блазнів.

Епоху недолугого брежнівського царствування часто називають «епохой застоя», але це є так само дезорієнтуюче та відволікаюче від головного, як називати епоху сталінського терору – «епохой культа лічності». Бо перше та друге – рівно, були лише побічними наслідками головного – тотальної політичної реакційності правлячого режиму.

А отой брежнівський рівень освіти, не без свідомого сприяння декого (відмітимо й це) – добре прижився у незалежній Україні.

Саме в ці темні роки складався характер Василя Стуса, – людини, поета та інтелектуала. Про національні переконання і згадувати не будемо, адже вони є неодмінною складовою того, що було перелічене попередньо. Бо є інтелектуали-націоналісти, але не може бути й не буває, скажімо, інтелектуала інтер-люмпена (або інтелектуала-марксиста): тут перше – геть заперечує друге, ви розумієте.

За темних часів, коли країна була надійно відгородженою від світу залізною куртиною, коли невігластво стало доброчесністю («ми не зналі!»), Василь Стус – дивно – знав усе, що йому було потрібно: знав Хосе Ортеґу і Ґассета, розумівся на поглядах сучасних йому екзистенціалістів… Глибини його тодішнього розуміння суті подій Других Визвольних Змагань 1917–1921 – може позаздрити фаховий історик. І все це в країні, де незнання – як колись у Середньовіччі – було зведене до рангу цноти.

Не можна сказати, що поет не мав перед собою жодного вибору, – далебі!.. Такий вибір був можливий навіть у ҐУЛАҐу народів – СССР. Він міг стати – чому ні? – офіційним поетом, оспівувати злочинства режиму вдома і за кордоном, та незворотньо померти як поет, укупі з тим режимом, але… Скажемо про це коротко так: ґеній поета переміг у ньому все інше. Бо він обрав для себе служіння не партії, а – нації, народові.

Зауважимо, що подібна альтернатива виникала для багатьох поетів саме XX ст., не лише для Стуса і Лорки.

Понад багато для розуміння такого вибору дає нам суто літературознавче дослідження поета, влучно назване «Феномен доби», піднаголовок – «Сходження на Голгофу слави» (1970–1971). То є блискуче до