Читати книгу - "Друга одіссея"

намір. Ліжка були заввишки до колін; це мінімізувало небезпеку падінь, однак їх можна було підняти й нахилити для зручності медсестер. Ванна вбудована в підлогу, а всередині ванни сидіння, а також поручні, тож старі чи немічні могли легко залізти і вилізти. На підлозі лежав товстий килим, але не було жодних маленьких килимків, через які можна перечепитися, чи гострих кутів, що могли завдати травм. Інші деталі видавалися не такими явними, а телевізійну камеру приховали так добре, що ніхто б не здогадався про її наявність.

Тут було мало особистих речей — лише полиця зі старими книжками у кутку та обрамлена перша шпальта одного з останніх паперових випусків «Нью-Йорк Таймс» під заголовком: КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ ВИРУШАЄ НА ЮПІТЕР. Біля цієї рамки висіли дві фотографії, на одній — хлопець-підліток, на іншій — помітно старший чоловік у формі астронавта.

Кволій сивій жінці, яка дивилася сімейну комедію на телевізійній панелі, не було ще й сімдесяти, а проте вона мала значно старший вигляд. Час від часу жінка хихотіла, реагуючи на жарти з фільму, але й позирала на двері, немов чекаючи на відвідувачів. Глянувши на двері, вона міцно стискала палицю, підперту до її крісла.

А втім, коли двері таки врешті відчинилися, якийсь епізод телевізійного шоу відвернув її увагу. З винуватим виразом обличчя стара обернулася на невеликий візок, що в’їхав до кімнати, його супроводжувала медсестра в однострої.

— Час обідати, Джессі, — привітно промовила медсестра. — Сьогодні маємо для вас дещо особливе.

— Не хочу обідати.

— Їжа допоможе вам почуватися ліпше.

— Я не їстиму, доки не скажете мені, що це.

— Чому ви не їстимете?

— Я не голодна. Ви колись бували голодні? — провокативно спитала стара.

Роботизований візок під’їхав до крісла, чохли для транспортування відсунулися, розкривши посуд з їжею. За весь час медсестра не торкнулася нічого, навіть контрольних кнопок на візку. Вона стояла нерухомо, із трохи штучним усміхом дивлячись на свою складну пацієнтку.

У спостережній кімнаті за п’ятдесят метрів медичний технік сказав лікарю:

— А тепер гляньте на це.

Неслухняною рукою Джессі схопила палицю, а потім несподівано швидко пожбурила її до ніг медсестри.

Медсестра нічого не завважила навіть тоді, коли палиця пройшла крізь неї. У відповідь вона лагідно мовила:

— Здається смачним, чи не так? Їжте, люба.

Глузлива посмішка з’явилася на обличчі Джессі, але вона підкорилася. За мить вона почала з апетитом наминати обід.

— Бачите? — сказав технік. — Вона прекрасно знає, що відбувається. Вона кмітливіша, ніж удає із себе.

— Вона перша здогадалася?

— Так, інші вірять, що їжу приносить справжня медсестра Вілльямс.

— Ну, не думаю, що це має якесь значення. Подивіться, яка вона задоволена, що перехитрила нас. Вона їсть свій обід, а мета була саме такою. Однак мусимо попередити всіх медсестер, усіх, не лише Вілльямс.

— Чому… а, звісно. Наступного разу це може бути не голограма, тоді ще доведеться морочитися із судовими позовами від побитого персоналу.

Розділ 32. Кришталеве джерело

Індіанці й каджуни[17], що переселилися сюди з Луїзіани, казали, що Кришталеве джерело не має дна. Це, певна річ, нісенітниці, у які навіть вони самі не вірили. Треба лише надіти маску й пірнути трохи глибше, і там, на глибині, можна чітко розгледіти маленьку печеру в оточенні зелених пагонів водоростей, з якої витікала неймовірно чиста вода. А ще — побачити очі почвари, що витріщалася на них.

Два темні кола поруч, які ніколи й не рухалися, що ще то могло бути? Таємнича присутність чогось надприродного додавала гостроти кожному пірнанню; одного дня Почвара випливе зі свого сховку й розполохає всю рибу, полюючи на більшу здобич. Ні Девід, ані Боббі ніколи б і не припустили, що там немає нічого небезпечнішого за старий занедбаний, безсумнівно, крадений велосипед, який лежить на стометровій глибині, похований під водоростями.

У таку неймовірну глибину важко повірити, навіть коли її підтвердила мотузка з прив’язаним на кінці тягарцем. Боббі як старший брат і кращий пірнальник намагався, можливо, разів із десять спуститися туди й говорив, що хоч скільки пропливи, а дно здаватиметься так само далеким, як завжди.

Одначе тепер Кришталеве джерело мало розкрити свої таємниці: можливо, легенда про скарби конфедератів усе-таки правдива, попри скепсис місцевих істориків. У крайньому разі вони можуть допомогти начальникові поліції (допомагати поліції є обов’язком кожного), знайшовши кілька пістолетів, які викинули після скоєння злочинів.

Маленький повітряний компресор, який Боббі знайшов у гаражі, бадьоро гурчав, хоча запрацював не одразу. Мотор кашляв і щосекунди випускав хмари блакитного диму, проте не заглох.

— А навіть якщо повітряний компресор заглохне, — сказав Боббі, — то й що? Дівчата з Підводного театру випливають із глибини в п’ятдесят метрів без повітряних шлангів, то й ми зможемо. Це цілком безпечно.

«Якщо це так безпечно, — промайнуло в голові у Дейва, — то чому ми не розповідаємо мамі про те, що робимо, і чому чекали, доки тато поїде до Мису на наступний запуск шатлу?» Але насправді він нічого не боявся: Боббі завжди знає краще. Напевно, це так круто, коли тобі сімнадцять, і ти все знаєш. Єдине, якби тільки Боббі менше водився з тією дурепою Бетті Шульц. Правда, вона гарна, але, чорт забирай, це ж дівчисько! Сьогодні вранці вони заледве її здихалися.

Боббі використав Дейва як піддослідного кролика; саме для цього можуть знадобитися молодші брати. Він поправив маску на обличчі, надів ласти й зісковзнув у кришталево-чисту воду.

Боббі передав йому повітряного шланга зі старенькою скубою, яку вони прикрутили до нього. Дейв вдихнув і скривився.

— Жахливо тхне.

— Звикнеш. Спускаєшся не нижче, аніж до виступу. Саме там я почну регулювати клапан тиску, щоб ми не витрачали забагато повітря. Підіймайся, коли я сіпну за трубу.

Дейв обережно ковзнув під поверхню води та опинився в дивокраї. Це був мирний одноколірний світ, що разюче відрізнявся від коралових рифів. Тут не було яскравих барв морського середовища, де життя — риби й рослини — вбирається в кольори веселки. Тут були тільки ніжні відтінки блакитного та зеленого, і риби скидалися на риб, а не на метеликів.

Дейв повільно спускався донизу, розмотуючи навколо себе повітряну трубку й зупиняючись попити її бульбашок, коли відчував у цьому необхідність. Відчуття свободи було таке чудове, що він майже забув про жахливий присмак бензину в себе в роті. Досягши виступу — насправді стовбура дерева, що колись давно впав сюди й заріс водоростями до невпізнання — хлопець сів і роззирнувся довкола.

Він міг бачити струмок наскрізь аж до зелених