Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

— Саме так. Тоді більш нічого не потребуєш.

Під легким тоном мови Деланню крилася якась зневіра, і, відчувши це, Атланта вперше в житті замислилася над тим, як воно — почуватися зневіреним. Досі вона нічого не звідала, крім надій та їх сповнення. Відколи Атланті минуло чотирнадцять, до аптеки її батька в Беверлі-Гіллз стали учащати люди з Голлівуду, які обіцяли влаштувати доньці кінопробу. І нарешті один із них згадав свою обіцянку.

Зневірюєшся тоді, коли не маєш ні грошей, ні роботи.

Вийшовши з Деланню на готельну веранду після обіду, вже ввечері, Атланта раптом запитала:

— Що ви мали на увазі, сказавши, що живете надто вже довго?

Він засміявся був, але таки відповів на це серйозне запитання:

— Я вписувався в той час, коли люди прагли збудження й азарту, отож і сам старався задовольняти цю потребу.

— Що ви робили?

— Я витрачав безліч грошей — грав на тоталізаторі, пробував перелетіти Атлантику[95], силкувався випити все вино в Парижі й таке інше. Це було суще безглуздя, а тому воно й віддавна застаріло… Ні на що не придалося.

О десятій вечора на веранду вийшов Роджер і грубувато зауважив:

— Гадаю, тобі пора спати, Атланто. Ми працюємо від восьмої ранку.

— Уже йду.

Разом із Роджером Атланта рушила сходами нагору. Під дверима її кімнати він сказав:

— Ти нічого не знаєш про цього чолов’ягу. Хіба те, що в нього погана репутація.

— Дурниці! — нетерпляче відказала вона. — Розмовляти з ним — це все одно, що з подругою. Минулого вечора під час такої розмови я мало не заснула… Він нешкідливий.

— Такі баєчки я вже чув. Це класика.

Від сходів долинули кроки. На сходовому майданчику з’явився Карлі Деланню й спинився.

— Коли міс Даунз іде спати, вогні гаснуть, — поскаржився він.

— Минулої ночі Роджер злякався, що я втопилася, — відповіла Атланта.

І тут Роджер сказав щось зовсім йому не властиве.

— А мені таки спало на думку, що ти втопилася. Зрештою, ти ж була надворі з самогубцем Карлі.

На мить запала жахлива тиша. Раптом Карлі зробив блискавичний рух рукою, і Роджерова голова разом із усім тілом ударилась об стіну.

Ще одна мить. Оглушений Кларк тримався на ногах тільки тому, що сперся спиною й долонями на стіну. Проти нього стояв Деланню, посіпуючи стиснутими кулаками при боці.

Атланта пошепки крикнула:

— Припиніть! Припиніть!

Ще якусь мить жоден із чоловіків не рухався. Тоді Кларк зіп’явся на прямі ноги й очманіло труснув головою. Вищий і важчий, ніж Деланню, він колись на Атлантиних очах перекинув п’яного нахабу через п’ятифутовий паркан. Тепер вона спробувала втиснутися поміж противників, але її відсунула вбік Кларкова рука.

— Усе в порядку, — сказав він. — Його правда. Я не мав права таке сказати.

Атланта полегшено зітхнула — це той самий Кларк, якого вона віддавна знала, великодушний і справедливий. Деланню розслабився.

— Вибачайте, що я так погарячкував. На добраніч.

Кивнувши їм обом, він відвернувся й рушив до своєї кімнати.

— На добраніч, Атланто, — сказав за хвилину Кларк, і дівчина залишилася сама в коридорі.

III

— Між мною й Роджером покінчено, — сказала вона собі наступного ранку. — Я ніколи його не кохала, він був лише моїм найкращим приятелем.

Однак Атланту засмутило, коли наступного вечора Роджер не звелів їй лягти спати вчасно. На робочому місці й за столом теж було не дуже весело.

Два дні поспіль дощило, тож Атланта й Карлі Деланню їздили машиною в горах і зупинялися в хижах на відлюдді, щоб міняти сигарети на розмови з горянами й пити залізну воду з присмаком п’ятдесятилітньої давнини. Все складалося добре, коли вона була з Карлі. Життя видавалося то веселим, то сумним, і це залежало тільки від цього чоловіка. Воно несло Роджера, а Карлі керував життям зі своєю вишуканістю й гумором.

Тривала пора цвітіння садових квітів. Увесь дощовий день Атланта й Карлі споряджали автомобільну платформу, щоб цього вечора представити озеро Лур на фестивалі рододендронів в Ашвіллі[96]. Вони вирішили зобразити вітрильник та освітлене місяцем море з блакитних гортензій. Усе пообіддя швачки працювали над старомодними купальними костюмами, і ось Атланта перетворилася в дорідну красуню-купальницю 1890 року. Деланню зателефонував медсестрі Ізабеллі Панцер, і та згодилася вирядитися русалкою. Роджер керував вантажівкою, й Атланта наполягла на тому, щоб сидіти поруч нього. На такий жест її надихнуло сумнівне переконання, властиве закоханим жінкам. Вони вважають, що своєю присутністю підбадьорюють і втішають залицяльників-невдах.

Дощ ущух, настав ясний вечір. В Ашвіллі їхня вантажівка зайняла місце в низці, що саме формувалася для другої процесії. Після обіду пройшла перша, й вулиці покривав розсип пурпурово-рожевих рододендронів та хмарних білих азалій. Нинішній карнавал мав би бути буйним та зухвалим, та незабаром виявилося, що на цій майже незайманій цілині курорту важкувато вкорінювати античні сатурналії[97]. Веселилися учасники параду, але не тихі горяни. Ті товпилися на тротуарах і спостерігали уквітчані автомобілі, що рухались у звичний, як на процесію, спосіб — сіпано й непередбачувано, з великими порожніми проміжками, густими заторами та мертвими зупинками.

Лурська вантажівка вихитувалася, їдучи святково прикрашеними вулицями, позаду галери з невиразними Неронами та сиренами — неодмінними учасниками всіх таких парадів — і попереду цілого батальйону героїв, що фігурують у газетних рубриках розваг. Ці герої викликали критичні коментарі в молоді на тротуарах:

— Оце такий з тебе Енді Ґамп[98]?

— Агов, ти дуже вже товста, як на Тіллі Трудівницю[99]!

— А я досі гадав, що Мун Маллінз[100] мав би бути смішним!

Атланта весь час думала, що задля неї ось цю атмосферу якось пожвавив би Карлі, хай навіть глузуванням… але не Роджер.

— Підбадьорся! — закликала вона Роджера. — Ми маємо бути веселі.

— Хіба це веселощі? Хіба ми веселимося?

Атланта згодилася з цією реплікою, але її бісила Роджерова байдужість.

— І ти ще сподіваєшся накрутити суперовий фільм на мільйон доларів! Мусиш робити все для того, щоб було весело.

— Що ж, ти це добре робиш. Ще раз поворухнешся — буде цирк для натовпу. Коли з тебе спаде вся верхня половина купального костюма.

— Господи милостивий!

Дівчина вхопилася за спину і, намацавши голу шкіру, перевернулася через голову назад — крізь квіти на дно кузова, де було підхоже місце, щоб якось стягти докупи ненадійну одежину. Над нею й майже поруч були дві постаті — міс Панцер на хиткому троні й Карлі з вилами, що правили за тризубець. Зшиваючи розрив, Атланта прислухалася до їхньої розмови, але до вуха доходили