Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Знадвору щось відповіли примирливим тоном, господар зачинив вікно й повернуся до столу, буркотячи собі під ніс: 

— Совсєм охуєлі. 

— Согласен, — відповів на це Віталій, але він мав на увазі трохи інше. — Тут же нєт нічєго. Двоє в отказє, одін говоріт, що скінулі пасажира. Када — нє помніт. За шо — нє помніт. Іспугался, говоріт. Сєрий, ето же туфта. Давай мнє етого, разговорчівого, сюда. 

— Нєльзя етого, — товстун надув й без того великі щоки й забрав папку. 

— Тобто? — умисне здивувався опер. — Шо за новості? 

— Ну, пока нєльзя. Поговори з тємі двумя. 

— Шоби шо? Ви єму шо, табло раскрасілі? Нахуя? Остальниє мнє зачєм, єслі оні послє твоїх архаровцев нє вспомнілі. 

Оболонець подумав й відповів, дивлячись у вікно: 

— Іх вообще ГУПР запросив, уже машина єдєт. Там і поговоріш. 

— Поняяятно, — протягнув Віталій. — Сєрий, ти ж потом і крайній будєш. Нахєра тада мєня гонялі? 

— А ви ж снімать должни билі, — товстун ледь помітним жестом поправив на своїй туші форму й подивився на Ваню — схоже, вирішив, що той — оператор. Бронзовий Голос з переляку стулив повіки ледь не повністю й обережно дихав. 

— Нє, нє будєм ми тєбя снімать, — Віталій махнув рукою. — У нас камєра тока вєртікальная с собой, понімаєш? А надо горізонтальную. 

— Ааа, — удав розуміння господар, у його голосі вчувалося розчарування. — А наскока горізонтальную? 

— На всє сто восємдєсят градусов, — важно заявив опер й махнув Вані рукою — виходь, мовляв, у нас тут все. 

* 

У коридорі поліціянт, який першим вийшов із кабінету, кричав на пацанчиків у чорному, яких вишикували в шеренгу біля стіни: 

— Щас всім непокору оформім. Єщьо хотя би звук — і на всєх на колідор. Всєх. 

Цей крикун з Віталієм свідомо дивилися в різні боки, щоби раптом не зустрітися поглядами, тож Ваня вирішив, що між ними точно якась ворожнеча. Або так вирішив бада-бум, якому було відверто нудно. 

У горлі застряг клубок, але воно поки ще працювало, вдихаючи й видихаючи повітря різкими короткими ковтками. Ну навіщо він поліз сьогодні в штаб? Навіщо пробував щось незнайоме, та, вочевидь, генетично модифіковане та з тривалою дією? Де був розум, де? 

— Що у вас із цим… колідорним? — спитав він, сідаючи в машину. 

— Какім? — перепитав опер, думаючи про щось своє. 

— Ну тим, що кричав зараз. Про колідор. 

— А… Та підор одін. 

Ваня вже жалкував, що спитав про це. Чому він вирішив, що Віталій розкаже правду про стосунки між колегами? Але тут напарник його вкотре здивував — прикуривши, він зробив радіо тихіше (там Вакарчук співав англійською про аероплан), відкашлявся і промовив: 

— Підор етот взял дєньгі там, де нє надо било. Ми ж нє всє кончєнниє, понімаєш? 

Бада-бум хитнув головою, йому було цікаво, хоч він і вважав акабів конченими за максимальною шкалою. 

— Короче, пару лєт тут у ніх ДТП. Бухой айзер, в зюзю просто, хозяін рєсторана, нєсьотся на «круізьорє», подрєзаєт тьотю на «іксе». Цепляєт єйо, она в бровку, подлєтаєт і кришей — на проєзжающєго мотоцикліста. У того тьолка сзади, вообщє лєвая, просто подвьоз. Оба в кашу. В «іксє» дєті, но в крєслах, тока стєклом посєкло. Тьотя тоже живая. 

— Жах який. 

— Ну, набєжалі люді, звєря заблокіровалі, шоб нє сйєбался. Адвокат, туда-сюда, дишать в отказ. Но прінялі, конєчно. І етого підора ставят на дєло. Дєло на прокурорскій контроль. 

— І шо? 

— Та шо, — видихнув дим опер й знову закашлявся. — Бросать, сука, надо. Опять надо… Там, відать, нашлі конци, зашлі чєрєз прокуратуру. І всє говорілі етому слєдаку — мол, Вася, нє вздумай. Рєзонанс, преса. 

— А він взяв? 

— Угу. Взял, підор, єщьо і на званіє пєрєскочіл. 

— А водій? 

— Та хєр єго знаєт. С такім размахом получіл условноє, думаю. 

Ваня здригнувся — йому було неприємно навіть уявляти всю цю ситуацію… 

— А люди? — спитав він. — Так це і лишили? 

Опер подивився на нього скептично й повчально: 

— Какіє люди? Оні забилі чєрєз нєдєлю. І хавать в етот рєсторан, навєрноє, ходят. На ето ж і рассчьот всєгда. Ти шо, думаєш, про Рому нє забудут? У ніх там дєвка пригала в сосєднєм парадном, думаєш, сільно кто-то трєбовал расслєдованія? 

Вони мовчали — і Ваня, і опер, навіть бада-бум десь собі заникався. Біля «Каравана», де, між іншим, закінчили свій життєвий шлях єдині пристойні окуляри, Віталік глянув скоса на Ваню й скомандував: 

— Ану покашляй. 

Ваня водночас і злякався, й здивувався: 

— Шо? 

— Диши хорошо. Покашляй. Ти аллєргік? 

— Ні. 

— Астматік? 

— Ні. 

— Я так і думал, — криво посміхнувся Віталій. — У тебя ж єто… паническая атака? 

Ваня дійсно не знав, що з ним, — серце било подвійною бочкою, горло стискалося, ледь пропускаючи повітря в легені. Він зробив те, що було велено, — покашляв. Покашляв іще. Горло не розчинилося, але він хоча б на кілька секунд перемкнувся на щось інше. Перестав боятися. 

— Попустило? — спитав опер, знову дивлячися не на дорогу, а на свого пасажира. 

Бада-бум підхопився й заверещав, що це небезпечно, зараз вони потраплять в аварію, з цього ряду тільки ліворуч, тільки ліворуч, а вони… Вони проскочили прямо, порушивши суворе правило дотримування рядності на перехресті. Що ж, нехай це буде їхньою найбільшою проблемою, Ваня стримав зойки — він старанно кашляв, коротко, десь у ритмі 100+ bpm, як в тій рекламі, під «Stayin’ Alive» Bee Gees. 

Віталік знову кинув на нього стривожений погляд, і тут телефон опера почав люто вібрувати й розриватися якоюсь імпортною сиреною. 

Ваня злякався ще більше, а водій подивився на екран, блядькнув, йобкнув й задумався. Потім рвучко перелаштувався через два ряди й різко загальмував під бордюром. Пронесло — ніхто в них не впілявся, тільки скажені клаксони й крики водіїв. 

Поліціянт вихопив телефон з утримувача на вентиляційній решітці, смикнув ручник й заглушив двигун. 

— Так, надаві сєбє на глаза. Но нє на смєрть, понял? Сіді, диши, — сказав він і вийшов. Гупнувши