Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

——— Непоганий бій, — сказала вона, і в її голосі прозвучала іронія, наче вона насміхалася з моїх зусиль. 

Потім вона дістала рушницю із свого інвентарю, і я побачив, як металеве дуло блиснуло на сонці. В цей момент все навколо мене знову завмерло, ніби час зупинився. Здавалося, що навіть вітер перестав рухатися, а дерева, які оточували нас, ніби застигли в очікуванні. Мій погляд був прикутий до дула зброї. Кожна секунда перетворилася на вічність. Дихання ставало важчим, а кожен удар серця гучніше віддавався в вухах. Я знав, що будь-який рух може стати моїм останнім. Рушниця в її руках могла знищити мене вмить.

——— То хто ж ти такий? — спитала задумливо Ніка.

Її голос був спокійним, але слова, сказані майже буденно, посилювали напруження, яке нависло над нами.

——— Вʼячеслав, ігровий персонаж людини на імʼя Богдан, — відповів я, намагаючись зберегти спокій. 

Потім зробив невелике па, ніби ми зустрілись вперше і я мав представитися. Це виглядало абсурдно, майже смішно, але в той самий час було єдиним, що я міг зробити, щоб виграти хоч трохи часу. Моя думка оберталася навколо одного — будь-яка мить могла стати моєю останньою, і я не міг дозволити собі помилитися.

Це була наша перша зустріч, коли вона бачила в мені саме мене, а не когось іншого. Вона більше не дивилася на мене крізь призму своїх спогадів чи упереджень, а бачила мене таким, яким я був. Все, що мені було потрібно, — щоб мене нарешті вже почули. Я просто хотів отримати право для себе на довге і спокійне життя. Однак…

——— Це я знаю, але хто сидить по той бік? Хто зараз тримає в руках PlayStation? — її очі блищали від підозри, в них не було ні крихти довіри. 

Її погляд був різким і я розумів, що вона не вірить жодному моєму слову. Вона наче намагалася захистити себе від того, що їй здавалося нереальним.

——— Ніхто, — відповів я, понизивши плечима.

Намагався виглядати якомога спокійніше. Моє серце билося швидше, ніж будь-коли, але я намагався не показувати цього. 

——— Я сам по собі.

Її реакція була миттєвою. Обличчя спотворилось недовірою і злістю. 

——— Так не буває! Ти лише програмний код! Ти не можеш рухатись сам по собі і приймати якісь рішення! Це — неможливо!

Голос Ніки підвищився. В ньому прозвучала злість, майже паніка. Вона не могла прийняти того, що відбувалося, і це виводило її з рівноваги. Я б і сам, напевно, не повірив, якби був на її місці. Та все ж я був живим. От тільки моя ситуація ставала все більш напруженою. Ніка явно не мала наміру відступати. Іі пальці міцно стискали рушницю. Я був у розпачі…

Тяжко зітхнув і повільно кинув самопал на землю. Зброя, здавалось, впала з гучним стуком. Не поспішаючи, я відштовхнув її ногою від себе, намагаючись показати, що не маю наміру чинити щось лихе. Тому підняв руки вгору.

Ніка такого не очікувала. В її очах на мить з’явилася розгубленість, яку вона не змогла приховати. Руки трохи здригнулися. Вона навіть опустила рушницю, ніби вагалася, що робити далі. Потім почала нервово чухати потилицю. Іі пальці заплутувалися у волоссі. Обличчя виражало сум’яття. В погляді промайнув відтінок недовіри. Я бачив, як її сумніви проявлялися в кожному русі, ніби вона змагалася з собою, намагаючись ухвалити правильне рішення.

Потім несподівано вирівнялась, напруживши спину і плечі, ніби змусила себе зібратися, і … зробила два постріли. Звук пострілів був різким і оглушливим. Але стріляла вона не в мене. Одна куля влучила в гравця, з яким я нещодавно бився, і його тіло важко впало на землю. Друга куля потрапила в його помічника, який встав за моєю спиною. 

Кров повільно просочувалася на землю під ними. Їхні тіла лежали нерухомо, а ліс навколо нас ніби сам застиг у подиві від того, що сталося.

——— Що ж мені з тобою робити? — подивилась раптом Ніка на мене. 

Її голос звучав холодно, але в ньому вже не було тієї впевненості, яку я чув раніше. Тепер вона стояла перед вибором, і я бачив, як сумніви починають роз'їдати її зсередини. Її погляд більше не був таким твердими, як раніше. Вона сховала рушницю. Я з полегшенням опустив руки, відчуваючи, як напруга між нами трохи спадає, хоча все ще залишилося відчуття небезпеки.

Ніка підійшла до мене ближче. Її рухи стали обережнішими, неначе вона сама була не впевнена в своїх діях. Її очі вдивлялися в моє обличчя. Цей погляд був пронизливим і глибоким. Він досліджував кожен мій м’яз, кожну рису обличчя. Мої щоки знову почали червоніти, відчуваючи її пильну увагу. Я несвідомо відвів погляд, намагаючись сховатися від цього проникливого погляду.

——— Дивно, — прошепотіла вона і провела рукою по моїй щоці.

Її дотик був ніжним, але від нього моє тіло затремтіло, ніби через мене пройшов струм. Я не міг поворухнутися. Вона ж продовжувала дивитися на мене:

——— Це все дуже дивно. І навіть підозріло.

Моє дихання стало важчим, а серце забилося ще швидше, віддаючись гулом у грудях. Я нерішуче глянув на неї з-під лоба, відчуваючи дивне поєднання страху і якогось потягу до неї. Вона також трохи підросла після нашої останньої зустрічі, і тепер ми знову були одного зросту, як дві рівні фігури на шаховій дошці. Проте її скін не змінився. На ній була та ж сама спідниця з вовни червоного кольору, з закладеними складками ззаду, які були прикрашені широкою смугою вишитого орнаменту. Біла сорочка з широкими рукавами та лейбик, сукняна безрукавка, підкреслювали її струнку фігуру. Волосся було зібране в косу, з якої стирчало кілька стрічок, які неначе так і просили мене, аби я доторкнувся до них.

Я нерішуче підняв руку, відчуваючи непереборне бажання доторкнутися до цих стрічок, але за мить мій погляд вже опинився на її пухких губах. Потім я подивився в її карі очі. Серце забилося ще швидше.

——— Не знаю, чому, — порушила Ніка першою тишу, — але ти, схоже, не можеш воскрешати своїх супутників. Тому давай зробимо так: я воскрешу їх замість тебе, а ти розкажеш мені все, що знаєш.