Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Я не можу, — відповіла Еллісон. Вона посунулася в кріслі. — Маю йти. Зараз будуть «Похмурі тіні»43.

— Ні, чекай, — попросила Гаррієт. — Мені треба, щоб ти дещо зробила. Зробиш дещо для мене?

— Що?

— Можеш спробувати запам’ятовувати, що тобі сниться вночі, записувати ті сни й показувати мені вранці?

Еллісон дивилася на неї порожніми очима.

— Ти ж весь час спиш. Тобі точно щось сниться. Деколи люди в снах згадують те, чого не пам’ятають у житті.

— Еллісон, — гукнула з кухні Іда. — Там уже наша програма починається. — Вони з Еллісон шаліли за «Похмурими тінями». Влітку щодня їх дивились удвох.

— Ходи з нами подивишся, — запропонувала Еллісон сестрі. — Минулого тижня дуже гарні серії були. Вони там знову в минулому. Розказується, як Барнабас став вампіром.

— Розповіси мені, коли я повернуся додому. Я сходжу в заміський клуб, запишу нас обох на басейн. Добре? Якщо я тебе запишу, підеш якось зі мною поплавати?

— А коли там той твій табір починається? Ти хіба цього літа не їдеш?

— Ходи, — покликала Іда Ру, вистрибуючи з дверей із власним ланчем — курячою канапкою на тарілці. Минулого літа Еллісон підсадила її на «Темні тіні». Іда дивилася їх спершу підозріливо; тепер же протягом навчального року не пропускала ані серії, а тоді, коли Еллісон приходила додому зі школи, то сідала біля неї й переповідала все, що там було.

Лежачи на холодній кахлевій підлозі замкненої ванної кімнати з перовою ручкою над батьковою чековою книжкою, Гаррієт на мить перевела подих, а тоді почала писати. Їй гарно вдавалося підроблювати материн почерк, а батьків навіть краще; але з його розмашистими карлючками не можна було вагатись ані секунди, і тільки-но перо торкалося паперу, доводилося нестися не роздумуючи, інакше почерк здавався незграбним й неправильним. У Еді рука була вигадливіша: почерк прямий, старомодний і такий екстравагантний, що літери наче танцювали балет, а її високомайстерні великі було важко скопіювати навіть зі значною вправністю, тож Гаррієт доводилося працювати повільно, постійно спиняючись, щоб звіритися зі зразком письма Еді. Результат був задовільний, але хоч люди на нього купувалися, та не завжди, а сама Еді — ніколи.

Ручка зависла над порожнім рядком. Крізь зачинені двері ванної щойно почала долинати моторошна музика заставки «Похмурих тіней».

«Оплатити замовлення: Александрійського заміського клубу», — рвучко накидала вона широким недбалим батьковим почерком. Сто вісімдесят доларів. Тоді великий банкірський підпис, найпрос­тіша частина. Вона важко видихнула й роздивилася результат: досить непогано. То були місцеві чеки, виставлені для банку в місті, тож виписки надходили Гаррієт додому, а не в Нешвілл; коли скасований чек повернеться, вона поцупить його з конверта, спалить, і все, комар носа не підточить. Наразі, відколи їй уперше вистачило духу скористатися цим трюком, Гаррієт уже привласнила собі з батькового рахунку (п’ядь за п’яддю) понад п’ятсот доларів. Вона відчувала, що він їй їх винен; якби не боялася зламати свою систему, вичистила б усе.

— Дюфрени, — казала тітка Тет, — люди холодні. Завжди такі були. Та й ніколи по них не було видно, що вони якісь особливо інтелігентні.

У цьому Гаррієт із нею сходилася. Її дядьки Дюфрени були плюс-мінус такі самі, як батько: полювали на оленів, займалися спортом, грубо й гучно балакали і вчісували в сивувате волосся чорну фарбу, такі собі пристаркуваті варіації на тему Елвіса, з пузатими барильцями й черевиками з еластичними бокови­нами. Книжок вони не читали, жартували масно, а в манерах та інтересах їм бракувало десь одного покоління, вихованого не в селі. Зі своєю бабусею Дюфрен Гаррієт бачилася лише раз: то була дратівлива жінка в рожевому пластмасовому бісері й еластичних брючних костюмах, що жила у Флориді в кондомініумі з розсувними скляними дверима й фольговими жирафами на шпалерах. Гаррієт якось пожила в неї тиждень — і мало не здуріла від нудьги, бо в бабусі Дюфрен не було бібліотечного абонемента й жодної книжки, окрім біографії чоловіка, котрий започаткував мережу готелів «Гілтон», і ще однієї з м’якою обкладинкою й назвою «Техасець дивиться на Ліндона Б. Джонсона»44. Сільське бідацтво округу Таллагачі вона покинула завдяки синам, що купили їй той кондомініум у пенсійній спільноті Тампи. Кожного Різдва вона надсилала в дім Гаррієт коробку грейпфрутів. Більше вони про неї особливо й не чули.

Хоч Гаррієт, безперечно, відчувала з боку Еді й тіток образу на її батька, вона й уявлення не мала, наскільки те почуття гірке. Він ніколи не був уважним чоловіком чи батьком, переговорювалися вони, навіть ще як Робін був живий. Те, як він ігнорував дівчаток, — чистий злочин. Те, як він ігнорував свою дружину, особ­ливо після смерті сина, — також чистий злочин. Він просто далі займався собі звичною роботою, навіть не брав відпустку в банку, а на полювання в Канаду поїхав, ще коли навіть місяць не минув, як його сина поклали в землю. Враховуючи такого жалюгідного чоловіка, ніхто особливо й не дивувався, що у Шарлотти потьмарився розум, порівняно з тим, як було колись.

— Було б краще, — лютувала Еді, — якби він просто взяв і розлучився з нею. Шарлотта ще молода. І є ще отой приємний чоловік, Віллорі, який щойно купив ту ділянку біля Ґленвайлда — він із Дельти, має трохи грошей…

— Ну, — засумнівалася Аделаїда, — Діксон добре забезпечує сім’ю, цього не забрати.

— Я маю на увазі, що Шарлотта може і когось значно кращого собі знайти.

— А я маю на увазі, Едіт, що ти скачи хоч задом, хоч передом, а все піде своєю чергою. Якби Діксон так добре не заробляв, то не знаю, що було б з нашою Шарлоттою й дівчатками.

— Ну так, — погодилася Еді, — можна й так сказати.

— Деколи думаю собі, — боязко озвалася Ліббі, — чи добре ми вчинили, що не намовили Шарлотту переїхати в Даллас.

Це питання обговорювали