Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"

Спочатку нічого не змінилося. Понсе оточив хлопця найніжнішим піклуванням, приписав йому ліки, завдяки яким наступного дня той почав краще засвоювати їжу. Але довіра короля, як та надтріснута тарілка, котра поки що тримається, але невдовзі розіб’ється, виявилася пошкоджена так сильно, що відновити її не стало жодної надії.

До того ж відбулася ще одна подія, яка в звичайний час не мала б жодних наслідків. Але, поглиблюючи цей прихований надрив, вона мало не призвела до повного провалу. Знаряддям катастрофи був отець де Бревдан.

Відтоді, як вони дізналися, що то за франк їхав попереду каравану, єзуїт, попри все нещастя мати поруч із собою протестанта, був спокійний за одне: хоч капуцинів тут не буде. Урешті-решт він переконав себе, що з цього боку небезпека більш не загрожує, і що конкуренти після їхнього поспішного від’їзду з Каїру залишилися з носом.

Бревдан був настільки певний у собі, що в нього навіть виникла ідея попросити Понсе супроводити його — знов-таки під виглядом служника — до будинку капуцинів у Сенаарі, де знаходила притулок їхня невеличка братія. Таким чином вони зможуть довідатися про новини в країні та дізнатися, що замислює орден стосовно Абіссінії. Понсе погодився. Вони залишили метра Жюремі у місті, в будинку, який найняв для них Гаджі Алі, і пішли пішки до обителі.

Те, що король цієї мусульманської країни погодився улаштувати у власній столиці притулок для католиків, здається доволі цікавим. Але пояснювалося все дуже просто. Капуцини навели королю доводи, прямо протилежні тим, що приводили папі, коли змусили його благословити їхню місію. У Римі вони говорили, що вирушають на допомогу католикам, які зазнали переслідувань після вигнання з Абіссінії єзуїтів, і які переховуються в Сенаарі. Однак, у цьому королівстві, як кожному — і в першу чергу королю — було відомо, не існувало жодних католиків-утікачів. Єзуїти в Абіссінії не навернули до своєї віри нікого, крім Негуса, та й то на недовгий час. Вони пішли так само, як прийшли — самі. Згідно з природою влади, якщо б у Сенаарі були якісь католики, король ніколи б не дозволив приєднатися до них священикам з Риму, через побоювання, що останні підіймуть перших проти нього. Але, оскільки жодних католиків не було, і оскільки капуцини під страхом найсуворіших покарань дали обіцяння ніколи не пробувати навертати мусульман, король вирішив, що буде цілком припустимо дозволити оселитися тут цій жменьці мирних чужинців, котрі навчали дітей, лікували хворих і хоч якось порушували відособленість Сенаару, зв’язуючи його короля з Європою, бо мали зв’язок із папою.

Понсе з Жозефом пройшов крізь дерев’яні ворота монастиря та опинилися на широкому дворі. На вкритій червоним пилом землі стояли великі горшки з підстриженими помаранчевими деревами. Капуцин, який зустрів відвідувачів, не виглядав здивованим їхньою появою. Він привів їх до кімнати без вікон, яка виходила у двір, як і всі інші. Посадив на низькі табуретки з сидіннями з плетених шкіряних ремінців. До них прийшли ще четверо братів. Їх убрання, яке нічим не відрізнялося від одягу Святого Франциска, набувало в цих обставинах арабських рис. З такою видубленою, як вони мали, шкірою, з їх чорними бородами та квадратними плечима селян з Абруццо вони, якщо б не маленькі хрестики на шиї, легко могли би зійти за мешканців цього нубійського королівства.

Один з братів сказав, що він є ігуменом. Назвався Раймондо і представив своїх товаришів, які мали не більш гостинний вигляд, ніж він сам… Показавши на двох інших братів, які стояли осторонь і підозріло дивилися на Понсе, він промовив:

— Ці двоє братів прибули до нас із Каїру.

— Учора вранці! — скрикнув Понсе. — Як же ви добиралися? Ми мали б зустріти вас у Донголі.

— Сюди приходить чимало караванників, — сказав брат Раймондо. — Вони спустилися долиною Нілу до другого водоспаду, а потім перетнули піщану пустелю на півночі.

— Це набагато довший шлях, — сказав Понсе.

— Це залежить від пори року. Коли Ніл не розливається, можна їхати верхи по долині, і виходить досить швидко.

Жан-Батіст спитав день їхнього від’їзду. Він підрахував, що вони лишили Каїр за десять днів після нього.