Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

В обох ви­пад­ках ідеться про кри­зу глобальну. Її проя­ви мо­жуть бу­ти ча­сткови­ми й досить рі­зни­ми, але без прави­льно­го діа­гнозу самої недуги ми при­ре­че­ні лі­ку­вати її найпомі­т­ні­ші си­мпто­ми, про­те не саму при­чи­ну. Ніяко­го справж­ньо­го розв’яза­н­ня для цих про­блем немає без глобальної со­лі­дарності та скоординованих дій сві­тової спільно­ти, насамперед — урядів і народів так звано­го «першо­го сві­ту».

Як­що йдеться про бі­же­нців, то, по-перше, ми всі му­си­ли б дося­гти принципової згоди що­до обме­же­н­ня гіперконсумпції (надмі­рно­го спожива­н­ня) і зло­чин­но­го марну­ва­н­ня глобальних ресурсів. Тут не досить самої лиш моральної від­повід­альності, екологі­чної осві­ти чи від­повід­ної пу­блі­чної агі­та­ції. Жорсткі податки слід бу­ло б за­провадити на вся­ку роз­кіш і всі­ля­ку надмі­рність; власти­во, будь-яке спожива­н­ня поза ме­жа­ми базових по­треб нале­жа­ло би про­греси­вно оподатковувати. Ідеться про засадни­чу зміну глобально­го ми­сле­н­ня й поведінки, цін­ностей і моралі, усві­до­мле­н­ня, що будь-яка роз­кіш і надмі­рність у сві­ті, де є го­ло­дні й знедо­ле­ні, — не­при­стойна.

По-друге, слід бу­ло б на глобальному рі­вні лі­квідувати всі дис­кри­міна­ційні та­ри­фи, які лиш під­три­му­ють і по­глиблю­ють структурну не­рі­вність між краї­нами «першо­го» й «третьо­го» сві­ту і які супере­чать задекла­рованим, про­те ні­ко­ли не втіленим лі­бе­ральним принципам вільно­го обі­гу товарів, капі­та­лів та інформа­ції, не ка­жу­чи вже про робочу си­лу. Не мо­же мати майбу­т­ньо­го світ, де середньоари­фмети­чна корова в Євросою­зі отри­мує більше до­та­цій, ніж здатен за рік зароби­ти середньо-стати­сти­чний афри­канець. І де бі­дні краї­ни отри­му­ють за свої банани менше, ніж бага­ті отри­му­ють із цих бананів у ви­гляді податку.

І по-третє, на глобальному рі­вні мала би зни­к­ну­ти будь-яка по­блаж­ли­вість і то­ле­рант­ність що­до банди­тських, ди­кта­торських, корумпованих ре­жи­мів, які перуть свої брудні гро­ші через захі­дні банки і без­пе­чно їх там збе­рі­га­ють. Доки так звані «елі­ти» третьо­го сві­ту три­мають своє населе­н­ня у без­прав’ї та зли­днях, а при то­му без­пере­шкодно насо­ло­джу­ю­ться всі­ма блага­ми першо­го сві­ту, йо­го роз­виненою банкі­вською, меди­чною, осві­т­ньою, правовою си­стемою, ніяка допомо­га тим бі­дним краї­нам не бу­де ефе­кти­вною і жодні ре­форми не бу­дуть справді успішни­ми.

Пропоновані заходи мо­жуть ви­датись утопійни­ми і, без­умовно, не­прийня­т­ни­ми для глобальних еліт, які мають до­стат­ньо особи­стих і корпорати­вних при­чин під­три­му­вати наявний статус-кво. Вони мо­жуть ви­дати­ся драж­ли­ви­ми і для звичайних жи­телів першо­го сві­ту, які на рі­зні ла­ди й через рі­зні ка­нали отри­му­ють зиск із наявних у сві­ті структурних не­рі­вностей. Але час і їм усві­до­ми­ти, що неоко­ло­ніальний статус-кво похи­т­ну­вся і від­нови­ти йо­го не вдасться. Сьо­годні­шній на­плив бі­же­нців — це лиш си­мптом глобальної недуги. Вона про­гресує і за якийсь час дистопійний ро­ман Жа­на Распая мо­же ви­дати­ся нам реальністю або навіть її пом’якше­н­ням і при­кра­ше­н­ням. Распає­ва версія майбу­т­ньо­го, зре­штою, не найгі­рша на тлі дедалі ймовірні­шо­го торже­ства праворади­кальних, раси­стських, неофа­ши­стських ре­жи­мів по всій Європі, які кров’ю й залі­зом, ди­кта­турою і те­рором ря­тувати­муть нас усіх від на­ше­стя «варварів». Це, здає­ться, якраз той ви­падок, ко­ли лі­ки ні­чим не кра­щі від самої хвороби.

І поки у «стані свя­тих» панує роз­гу­бле­ність, «во­гонь з не­ба» стає для ньо­го дедалі реальні­шою пер­спекти­вою.

2.

По­при від­сут­ність у Распає­во­му ро­мані одно­значно заявле­ної си­мпатії для тої чи тої сторони, сам спосіб пред­ставле­н­ня в творі «конф­лі­кту ци­вілі­за­цій» оприя­внює європо­центри­чні упередже­н­ня автора та йо­го ви­разно «орі­є­нталі­за­ційний» по­гляд на чу­жи­нців. Жоден із них не має інди­від­уа­лі­зовано­го ха­ракте­ру, прив’язаності до конкрет­но­го місця й ча­су, яки­хось власних проектів і мрій — крім три­віально­го прагне­н­ня дося­гнути мо­ло­чних рік із ки­селеви­ми бе­ре­га­ми, що пли­нуть ві­ртуа­льни­ми просторами телевізійних реклам.

Конкрет­ність доль і, від­повід­но, оповід­ей — чи не найбільше вра­же­н­ня, яке я виніс недавно з польсько-німе­цько-украї­нської ви­ставки Dispossessions на Вене­ційському біє­нале. Ко­ж­не ви­гна­н­ня, ім­мі­гра­ція, вте­ча, втрата мають інди­від­уа­льний ха­рактер. Усі мають власне ім’я, історію, ко­лір, кшталт, запах, звук, їх мо­ж­на торк­ну­ти­ся і почу­ти, від­чи­ни­ти, на­че по­трі­скані двері, і зази­рну­ти всереди­ну, від­кри­ти одна за одною ці­лі ко­ле­к­ції позі­рно ви­пад­кових ре­чей і не­зроз­умілих слів, що ви­повню­ють собою конкрет­не жи­т­тя, ря­тую­чи йо­го від анонімності та ентропії.

Я ні­ко­ли на власні очі не ба­чив бі­же­нців, хоча бага­то хто з моїх друзів за совє­тських ча­сів мо­гли б зважи­ти­ся на цю роль, ко­ли б кордони бу­ли від­кри­ти­ми. Зважи­вся, власне, ли­ше один. На­при­кі­нці 70-х він одружи­вся з єврейською ді­вчи­ною й отри­мав до­звіл поки­ну­ти комуністи­чний рай разом з юрбою інших ре­патрі­антів до нововід­найденої сіоністської бать­кі­вщи­ни. Я прига­дую спеці­альний по­тяг зі Львова до Від­ня, не­чи­слен­них від­проводжа­льни­ків, що нава­жи­ли­ся з’яви­ти­ся на пла­т­формі під недремним оком ґе­бе; прига­дую сво­го прия­теля у велетенській шу­бі та ху­тря­ній шапці, яких він ні­ко­ли в жит­ті не носив, навіть узи­мку, а тим більше у кві­т­ні. Він ви­глядав гро­теск­но, на­че на кі­но­зйом­ці, але я знав та­кож, що ні­чо­го, крім особи­стих ре­чей, ім­мі­грантам вивози­ти не до­зволя­ли, отож му­си­ли брати не те, що хо­ті­ли, а те, що мо­гли. Спаси­бі вели­коду­шній совде­пїї, що взага­лі ви­пу­скала їх на свободу — замість від­прави­ти товарним по­тя­гом у про­ти­ле­ж­ний бік.

«Ну, по вагонам, товари­щи бе­же­нцы!» — горлав провід­ник. Це був ні­би­то жарт — по­єд­на­н­ня совє­тських «товари­щей» з анти­совє­тськи­ми «бе­же­нцами». Але сцена від цьо­го роби­ла­ся ще гро­теск­ні­шою. Ні­хто й не думав смія­ти­ся. Почу­вали­ся як на похороні. Від’їжджа­ли назавше, й усе, на що мо­гли споді­вати­ся, — це принагідні ли­сти, примарні посла­н­ня з іншо­го сві­ту, з нед­осяжно­го по­тойбіч­чя.

Через десять років, однак, залі­зна завіса впала і я, всупереч усім при­пу­ще­н­ням і перед­ба­че­н­ням, та­ки зди­бав сво­го товари-ша-бі­же­нця — спершу в Киє­ві, ку­ди він при­їхав на якийсь меди­чний кон­грес, а по­тім і в Штатах, ку­ди те­пер уже я подався на ці­лих два роки дослі­джу­вати жи­т­тя анти­подів. Товариш ви­глядав пре­чу­дово. По кі­лькох роках ми­тарств, роз­лу­чень, ми­т­тя посу­ду й пере­під­твердже­н­ня сво­го лі­карсько­го ди­пло­му він та­ки отри­мав пра­цю за фа­хом у державній пси­хіатри­чній клі­ні­ці, ку­пив поме­шка­н­ня, від­крив приє­мність ката­н­ня на ли­жах і мандрува­н­ня сві­том, забарвив свою украї­нську вимову аме­ри­канським акцентом і додав ек­зо­ти­чне — ff до сво­го неви­значно­го украї­нсько­го прі­звища Зуб­ко. Він втратив бать­ків ще в ди­ти­нстві, йо­го дальші роди­чі виїхали до Польщі, тож поверта­ти­ся в Украї­ну не бу­ло ні реальних при­чин, ані ві­ртуа­льних.

Він, здає­ться, був трохи зди­вований, що ні­хто з на­ших спільних друзів не пі­шов йо­го шля­хом — навіть ко­ли залі­зна завіса впала і ко­жен отри­мав змо­гу втіли­ти свою мрію, бу­ла б лиш охо­та. Я намага­вся поясни­ти йо­му, що саме то­му, що завіса впала і совде­пія завали­ла­ся, по­тре­ба ім­мі­грувати втрати­ла актуальність і ро­манти­чність, плід втратив привабли­вість. Хтось справді ви­їхав