Читати книгу - "Коханці юстиції"

4

Історія Голокосту в окремо взятому місті С. — це, можливо, ще одна велика праця в багатьох томах. Якщо розписати кожне з десятків тисяч убитих життів хоча б на межові епізоди знущань і мук, то це буде справжня Книга Виття. А якщо розписати в ній історію кожного з катів, увиразнивши, ніби у сповільненій зйомці, моменти їхніх ейфорій та екстазів? Що це буде — підручник із патопсихології чи гнітючий трилер? Навіщо вбивці Крюґеру, звертаючись до людей, яких він тут і тепер масово вбиватиме власноруч, стільки разів повторювати, що насправді він «великий друг євреїв» і що вони ще засумують, «коли він звідси поїде»? Який ще особливий задум у цьому кривлянні, і чи кривляння це?

А якщо звузити досліджувану сферу до гранично чітких тематичних контурів? Дванадцять тисяч розстріляних протягом одного дня в одному місці людей — це жахливо багато, цього не охопити не тільки жодним описом, але й жодним аналізом, і будь-який розум почне пручатися, тобто відмовиться розуміти.

Котрийсь дослідник підрахував, що серед знищених протягом Блакитного понеділка 2865 осіб, поряд із лікарями (142), інженерами (68), учителями (425), юристами (135), членами юдейської громади і служителями культу (180), фармацевтами, ветеринарами, службовцями та всіма іншими, було вбито й закатовано художників і письменників (16), а також музикантів і акторів (27).

Одних усього тільки шістнадцять, інших двадцять сім[32]. Далі — майже нічого. Крім декількох імен (Натан, Сіда, Еліяш-Леон Табак, дитяча поетеса Мінка Зільберман, поети Вербнер і Гофман, письменник і художник Берловец, історик Реубен Фан, поет Бер Ґоровіц, деякі ще), фактично нічого. Не тільки жодного вірша в альбом, жодного полотна, малюнка в зошиті, ескізу на обгортковому папері, жодної замальовки на сірниковій коробці, зжовклої партитури, фрашки в газеті, фотки з репетиції, плями на одязі. Щоб їх розшукати, слід безнадійно довго перелопачувати якісь невідомо де спущені на архівне дно звалища. А що вже казати про виставку їхнього малярства чи просто фотографій з їхніми обличчями, чи публікацію їхніх листів до найближчих і найдальших?

Я так само не знаю жодного з імен тих одинадцяти нещасних українських підлітків, привселюдно розстріляних у К. Або жодного з імен п’ятдесяти польських гімназистів, зовсім не привселюдно розстріляних у лісі коло Павлівки 11 листопада 1942 року.

В лавині розстрілів колективних і масових, до якої місто начебто звикало і таки звикло, не слід забувати й безліч розстрілів принагідних, випадкових, позапланових, індивідуальних, помилкових, розстрілів з розрахунку, розстрілів-помст, розстрілів-усунень, розстрілів-грабунків. Типологія тих розстрілів, їхні види й підвиди, їхня класифікація, генеалогія, семантика й семіотика — от вам і ще одна грубезна, але ненаписана книга. Місто С. жило всередині розстрілу, він відбувався щодня і щоночі, він міг знищити кожного, він був єдиним паном ситуації, господарем міста.

5

Восени 1943 року, коли біля стін синагоги відбувається Розстріл Двадцяти Сімох, загальний модус людського співіснування в місті С. доведено до межі небувалої напруженості, абсолютної недовіри й тотальної істерії, а людське життя не коштує навіть паперу, на якому буде виписано довідку про смерть. Новий німецький порядок обернувся стабільно неконтрольованим насильством усіх проти всіх. Замість хоч якихось окупаційних законів безвідмовно діє тільки один — за влучним висловом згаданого хронікера тих часів, «закон взаємного винищування» [33]. Іншими словами, в місті панував агресивно-смертоносний хаос.

Перелік сторін, що перманентно беруть участь у цій гіперзагущеній колотнечі, сягає замалим не десятка — й ось вони:

1. Німецька окупаційна влада — військові формування вермахту плюс (і насамперед) кілька поліційних утворень, кожне з яких, м’яко кажучи, конкурує з іншими й окремо з вермахтом: ґестапо, шупо, кріпо; в останніх двох домінують т. зв. «поляки», тобто переважно польськомовні фольксдойчі, від яких найбільше потерпає українське населення. Шупо (т. зв. шуцаки) взагалі сформовано майже цілком із місцевих «поляків».

2. Мадярська військова частина, яку для виконання всіляких логістичних функцій залишено в місті С. уже після передачі його до Генерал-Губернії; рівень союзництва між мадярами й німцями ненастанно падає, рівень недовіри, претензій та конфліктності відповідно зростає.

3. Українська допоміжна поліція, що й сама складається з напрочуд різношерстих та взаємонесумісних елементів: пристосуванців, колаборантів, хабарників і грабіжників, але й законспірованих ідейних націоналістів, які лише чекають слушної миті, щоб націлити на німців отриману від них же зброю; недаремно до перших розстрілів викритих у підривній діяльності українських поліцистів ґестапо вдається вже у вересні 1941 року; надалі кількість таких екзекуцій лише зростає.

4. Українське націоналістичне підпілля, поділене на щонайменше два екстремально ворожі табори, один з яких відверто бореться проти німецької окупаційної влади і постійно закликає (згідно з іншим баченням — підбурює) до такої боротьби місцеве населення, а другий намагається вичікувати, зберігаючи щодо окупантів позірну, але й підозрілу лояльність. Представники першого, користуючись суттєвою кількісною та ідейною перевагою, практикують смертельні засуди і страти щодо представників другого; ясна річ — і щодо поліції; локальні війни між українськими поліцистами та націоналістичними партизанами починаються так само вже восени 1941-го і протягом двох років прямують до апогею, подекуди переходячи у справжню вендету (згідно з Василем Яшаном «наш внутрішній фронт»).

5. Польське націоналістичне підпілля, непримиренне насамперед щодо українців; задля справедливості відзначмо таку ж непримиренність і з протилежного боку.

6. Червоні (совітські) партизани, велике бойове з’єднання яких пробивається на терени області С. улітку 1943 року.

7. Дивізія Ваффен СС «Галичина» — регулярне українське військове формування на боці Третього Райху, створене також улітку того ж року попри масовану й запеклу контрагітацію українського націоналістичного підпілля.

8. Допоміжні військові формування, що їх поукладувано передусім за етнічною ознакою (т. зв. «екзоти») — кожне зі своїм окремим комплексом цілей та інтересів, однаково нещадно налаштовані проти місцевого населення й незамінні для окупаційної влади в каральних акціях: азербайджанці, черкеси, калмики, казахи, киргизи.

9. Рештки білих росіян у складі т. зв. донських козачих груп. У грабежах цивільного населення традиційно перевершують усіх інших.

Усі воюють проти всіх, і всі всіх убивають. А найбільше дістається неозброєному цивільному населенню. Грабунки, побиття і зґвалтування виявляються чи не найм’якшими формами розправи над тими, хто має нещастя опинитись in a bad time and a bad place[34]. Виникають цілі категорії найризикованіших посад і суспільних функцій. Серед найчастіше катованих і страчуваних — священики, сільські старости, дрібні урядники, лісничі та лікарі. Передостанні з огляду на професійні