Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

радісно привіталася й перекинулася кількома фразами, не забувши згадати про свою вагітність, хоч її ще не було помітно. Після цього спокійно пішла собі далі, хоч серце ледь не вилітало з грудей, а в душі все кипіло від злості. Згодом він дорікнув мені через ту, за його словами, «недоцільно провокативну поведінку». Ми люто посварилися («я ж не сказала їй, що ти батько, а просто сказала, що я вагітна!»), і я вигнала його з дому, а потім знову прийняла.

У той період я несподівано побачила себе такою, якою була насправді: залежною від Ніно, готовою завжди робити так, як йому захочеться, обережною, щоб не завдати йому анінайменших незручностей, не викликати незадоволення. Витрачала дорогоцінний час на приготування чогось смачненького, миття посуду, який він безладно кидав де завгодно, вислуховування розповідей про негаразди в університеті та незліченний перелік повноважень, які він дістав завдяки власному шарму та впливу тестя. Я завжди зустрічала його з радістю, хотіла, щоб у мене йому було краще, аніж у другій домівці, хотіла, щоб він відпочив, довірився. Мене розчулювало, що він постійно мав купу важливих справ. Доходила до того, що запитувала себе, чи Елеонора часом не кохає його більше за мене, адже вона готова була пристати на будь-які умови, аби він і надалі був її. Але інколи мені уривався терпець, і я репетувала, не турбуючись про те, що мене почують діти: «Хто я для тебе? Поясни, що я роблю в цьому місті? Чому чекаю на тебе щовечора, чому все це терплю?!»

У такі миті він лякався і умовляв мене заспокоїтися. Напевне, аби довести мені, що я – і тільки я! – була його справжньою дружиною, а Елеонора нічого не значила, якось у неділю він справді наважився повести мене на обід до своїх батьків, які тоді мешкали на вулиці Націонале. Я не змогла йому відмовити. Той день тягнувся без кінця, хоч і в теплій атмосфері. Лідія, мати Ніно, геть постаріла й мала виснажений вигляд. У її очах читався страх, викликаний не тим, що довкола, а чимось таким, що мучило її зсередини. Піно, Клелія та Чиро, яких я знала ще дітьми, тепер були дорослими: хтось учився, а хтось уже працював. Клелія навіть вийшла заміж незадовго до того. Незабаром після нас прийшли Маріза з Альфонсо, і ми почали обідати. Страви подавали поступово, і ми просиділи за столом з другої майже до шостої вечора. Панувала атмосфера загальної любові, хоч і супроводжувалася дещо неприродною веселістю. Особливо старалася Лідія, яка поводилася зі мною як зі справжньою невісткою: посадила мене поруч, похвалила моїх доньок, потішилася дитинці, яку я носила в утробі.

Єдине, через що мені було незручно, – це, звісно, присутність Донато. Мені нелегко було знову зустрітися з ним через двадцять років. Одягнений у домашній темно-синій жакет і капці, він став ніби нижчим і ширшим. Постійно розмахував руками з темними старечими цятками на шкірі й закороткими пальцями з чорним обідком на нігтях. Здавалося, що шкіра на обличчі була завелика для його черепа, а тому обвисла на щоках. Погляд утратив колишню пронизливість. Лисий череп де-не-де вкривали поріділі пасма фарбованого у червонястий колір волосся, а коли він усміхався, то мимоволі виставляв на загальний огляд напівбеззубий рот. Спершу він спробував надати голосу притаманного йому колись світського тону, кілька разів витріщився на моє декольте, промовив кілька непристойних фраз. Урешті заходився жалітися: усе не так, ніхто більше не знає свого місця, на десять заповідей усім начхати, жінки як з ланцюга зірвалися – хто тепер їх утримає? – скрізь безлад! Але діти його затюкали, перебили, і він замовк. Після обіду він відвів убік Альфонсо, – той мав такий вишуканий і чепурний вигляд, що здавався мені гарнішим за Лілу! – і озвучив йому свої нав’язливі думки щодо централізації. Я нишком недовірливо поглядала на старого чоловіка й думала: «Не може бути, що я дівчам переспала з оцим бридким стариганом. Не може такого бути! О Господи, погляньте на нього: лисий, плюгавий, з непристойними поглядами на життя і світ, ще й поряд із моїм колишнім однокласником, таким виразно жіночним – справжня дівчина в чоловічому вбранні! І я в одній кімнаті з ним, така не схожа на ту себе, що була на Іскії. Які часи тепер, якими вони були тоді!»

Врешті Донато мене покликав, промовивши чемно: «Лену!» І Альфонсо теж махнув рукою, щоб я підійшла. Я невпевнено рушила до них. Донато взявся так голосно мене розхвалювати, ніби звертався до якоїсь аудиторії: «Ця жінка – розумниця, талановита письменниця, рівних якій немає у цілому світі. Я пишаюся тим, що познайомився з нею, ще коли вона була юною, ще тоді на Іскії, коли вона відпочивала там разом із нами й захопилася літературою, читаючи мої нікчемні віршики у ліжку перед сном. Чи не так, Лену?»

Він благально глянув на мене, шукаючи підтримки. Молив очима, щоб я підтвердила його важливу роль у своїй літературній творчості. І я відповіла, що так і є: дівчинкою я повірити не могла, що знайома з людиною, яка написала збірку віршів і навіть викладала свої думки на сторінках газет. Подякувала йому за рецензію, яку він написав десять років тому на мою першу книжку, сказала, що вона багато чого мене навчила. Донато аж зашарівся від задоволення, підбадьорився, запишався, але відразу почав канючити, що заздрість безталанних нікчем свого часу завадила йому розкрити вповні талант. Довелося Ніно втрутитися, і в досить грубій формі. Він знову всадовив мене біля своєї матері.

Дорогою додому Ніно мені дорікнув: «Ти ж знаєш мого батька, яка в нього вдача. Нічого йому потурати!» Я кивнула на знак згоди, а сама нишком його роздивлялася. Ніно теж із віком почне лисіти? Розтовстіє? Відгукуватиметься погано про тих, кому пощастить більше, ніж йому? Зараз він був таким гарним, що мені не хотілося про це думати. А він тим часом говорив про батька: «Ніяк не заспокоїться! Що старішим стає, то гірше!»

41

У той самий час після тисячі хвилювань, сварок і нарікань моя сестра народила хлопчика. Його назвали Сильвіо, на честь батька Марчелло. Оскільки наша мати і надалі почувалася зле, я намагалася допомагати Елізі. Сестра була блідою, виснаженою й боялася навіть торкатися до малого. Коли вона вперше побачила його після народження – перемазаного кров’ю, із перекривленим від плачу обличчям, – він здався їй бридким ледь живим тільцем. І тепер викликав лише відразу. Але Сильвіо був ще й яким живим, горланив день і ніч, міцно стискаючи кулачки. А вона гадки не мала, як узяти його на руки, як купати, як лікувати пупок, як обрізати нігті. Навіть той факт, що він вродився хлопчиком, а