read-books.club » Сучасна проза » Без крові. Така історія 📚 - Українською

Читати книгу - "Без крові. Така історія"

265
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Без крові. Така історія" автора Алессандро Барікко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 82
Перейти на сторінку:
не могли рушити з місця, бо якщо ворог і припиняв стріляти, то лише на кілька годин, а потім усе починалося знову. Завжди існувала ймовірність нового нападу, тому ніхто не стуляв очей. Це були дні надзвичайного нервового напруження, адже вони весь час були під прицілом. Можливо, це теж сприяло тому, що випадок, який стався з Малим, був для всіх справжніми тортурами, описати які словами не можна. Вийти з окопів і забрати його тіло було неможливо, тому він помирав довгою звірячою смертю. Спершу його тіло розпухло, потім від його білесеньких рівненьких зубів почали відділятися губи, а щоки позападали. На сьомий день поряд із трупом розірвалася граната і від цього вибуху тіло хлопця порвало надвоє. Голова разом з частиною тулуба до плечей і шматком нутрощів покотилася до окопу і там зупинилася, повернувшись, наче назнарошне, обличчям до своїх, тих, що були колись його товаришами. Труп розкладався весь день. Стала помітна кістка верхньої щелепи, очі запали всередину, в нікуди, залишаючи лише ниткоподібний шкіряний покрив. Це все ще було обличчя Малого, проте, здавалося, що ним пообідала якась тварюка, але, сполохана, не обгризла все як слід. Це були тортури. Тож одного дня Кабіріа не витримав і, скрикнувши лише один раз, кинувся з окопу на насип, підставляючись під австрійські кулі, і звідти жбурнув гранату точнісінько в Малого. Вибухом навсібіч на велику відстань рознесло землю і те, що ще лишилося від товариша. Дещо падало просто до окопу і доводилося збирати шматки голіруч і викидати туди, звідки вони прилетіли. Тому Кабіріа добре розумів, що хотів сказати Ультімо, коли говорив про смерть, про те, що вони вже мертві і що такими лишаться назавжди. Він не гадав, що станеться саме так, але розумів, що мав на увазі Ультімо. Вони це пережили, і ніщо у світі цього не зітре з їхньої пам’яті. Вони, немов контрабандисти жахіть, пронесуть цей спогад у найпотаємніших куточках своєї душі. Зріднившись зі смертю.

— Так тривало, — пояснював лікар А., ротний хірург, — аж поки щось не змінилося і вищому командуванню не спало на думку, хоч із запізненням, що цей порив, до якого так прагнули, справляв на простодушних вояків надзвичайно сильне, гіперболізоване враження, а тому діяв не так, як наразі мав би діяти за розрахунками командування, а протилежним чином.

За словами ротного лікаря, першими ця концептуальна витівка спала на думку німцям. Вони провели відповідний експеримент спочатку на Східному фронті, а потім в Ізонцо, де билися два війська, що, здавалося, найбільш ревно дотримувались віджилих, старих правил ведення бою — як австрійських, так і італійських. Навіть там провідним елементом ведення бою була окопна війна, яка була ще абсурднішою з огляду на місцевий ландшафт. Те, що на французькому фронті було схоже на павутину, котра спускалася м’якою рівниною, тут, у горах, було пекельним плетінням, адже потрібно було викопувати оборонні укріплення і загородні стіни на такій висоті, де замість землі — лід. Тому люди прикладали набагато більше зусиль і страждання їхні були незрівнянно більшими, а результати — такими самими. Тому в тих одинадцяти боях, які провели італійці, намагаючись прорвати австрійський фронт, загинула незліченна кількість людей: для того, щоб перемістити лінію фронту хоч би на п’ятнадцять кілометрів, винищили більше мільйона солдатів, як убитими, так і пораненими.

— Як замислитись, то це ж шаленство, — продовжував ротний хірург, лікар А. — Цілком імовірно, що попри безперечний жах того, що відбувалося, як італійці, так і австріяки продовжували б далі, аж допоки не сталося чогось невимовно страшного. І лише поява німців звела нанівець їхню первісну війну, спорюючи її, немов ножем, за допомогою своїх продуманих дій, що створювали з гострого розуму і простоти смертельну суміш. За допомогою хитрощів і неабиякого терпіння вони без ліку нищили людей і техніку аж до передової лінії фронту, у той час як італійці встигали втямити тільки одне — наскільки неефективною є їхня побудова військ. Німці почали контролювати бої, відводячи австрійцям роль підмайстренят, що мають учитися і помирати. Тому в перші години бою, що відбувся 24 жовтня 1917 року в Капоретто, у високогір’ї Ізонцо, вони провели атаку, яка була найбезглуздішою і найбільш спустошливою з тих, що колись бачили у цих краях. Ця атака в жодному разі не була несподіваною, — наголосив ротний хірург лікар А., — італійцям із багатьох джерел було відомо, що австрійці мають величезну бойову потужність. Вони знали, що так буде, тому були переконані, і не безпідставно, що мають достатньо сил, щоб її відбити. Головнокомандувач військово-морських сил, король Італії, уже добу як перебував разом із військом, аби особисто контролювати ефективність оборонних укріплень своєї армії. Його задоволення було очевидним. Проте той факт, що саме італійці мали йти в наступ, було для них явищем незвичним, військові голови, міркуючи так тупо, обмежено і негнучко, як це вони зазвичай уміють, не могли втямити цього, а тим більш передбачити. Опісля, коли все вже скінчилося, вони роками намагалися це усвідомити, проте — даремно.

Треба зазначити, що лікар А., що був ротним хірургом, розповідав усе так вдоволено, що мені це завжди здавалося вкрай неприйнятним, — це було чимось на кшталт холодного зачарування вченого об’єктом свого вивчення. Мені важко було прийняти той факт, що хтось знаходить розумне зерно в такому брутальному та блискавичному явищі, як смерть, і навіть таку собі витонченість у способах убивства, проте, коли я розповів про цю невідповідність, лікар А. став поводитися зі мною безжально і жорстко, а після кількох докорів став неприязним і спитав, чи я дійсно хочу знати, як усе було, і навіть засумнівався, що я в змозі виконати те завдання, яке поставив перед собою: відновити справедливість стосовно мого сина, якого засудили за дезертирство і розстріляли 1 листопада 1917 року, вісім днів по тому, як відбулася битва у Капоретто.

Тож я підтвердив, що це було саме те, чого я хотів і що я неодмінно доведу до ладу. І додав, що пам’ять про сина — це єдине, що мені лишилося.

Лікар почав говорити лагідніше, я й досі пам’ятаю, як він розповів мені про два правила, яких, згідно з підручниками з мистецтва ведення бою, треба завжди дотримуватись. Перше правило було таким же давнім, як і саме бойове мистецтво: для того, щоб перемогти, треба захопити вершини — точки, звідки можна контролювати місцевість. Тим більше, що будь-яке стратегічне правило було радше категорією ментальною, багато разів випробуваною за допомогою побудови укріплених фортець, що у всьому світі утверджували розподіл сил, розміщуючи

1 ... 35 36 37 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без крові. Така історія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без крові. Така історія"