Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Фергюсон: А це цікаві книги?

Матір: Гадаю, що так. Люди кажуть, що цікаві.

Фергюсон: Ти хочеш сказати, що сама їх не читала?

Матір: Кілька сторінок то тут, то там, але не цілком. Боюся, що це – не моє.

Фергюсон: Але ж інші люди вважають їх цікавими. Це означає, що дядько Дон заробляє багацько грошей.

Матір: Не зовсім. Це – книги для науковців, а науковці не мають великої аудиторії. Саме тому дядько Дон і пише так багато статей та оглядів. Для того, щоби мати додатковий заробіток, поки він пише свої книги.

Фергюсон: Все ж я б хотів прочитати якусь із його книг.

Матір (посміхаючись): Хочеш – читай, Арчі. Але не дивуйся, якщо вони видадуться тобі надто важкими.

Тож матір Фергюсона дала йому ті дві книги, кожна з яких мала понад чотириста сторінок, два грубих фоліанти, друковані петитом і без ілюстрацій, опубліковані видавництвом Оксфордського університету, а через те, що обкладинка книги про Паскаля сподобалася Фергюсону більше, бо на ній була виразна фотографія посмертної маски видатного француза, зображена на повністю чорному тлі, він вирішив почати саме з неї. Прочитавши перший параграф, Фергюсон збагнув, що цю книгу не просто важко було читати – її було неможливо читати взагалі. Я іще до цього неготовий, сказав він самому собі. Доведеться почекати, поки я підросту.

Хоча Фергюсон і не зміг прочитати книги свого дядька, зате він міг спостерігати, як той поводився зі своїм сином, і ця тема була йому надзвичайно цікавою і, безсумнівно, найголовнішою, ця тема підштовхнула його до систематичного дослідження сучасних американських чоловіків, оскільки його зростаюче розчарування у власному батьку зробило його уважнішим до того, як поводилися зі своїми синами інші чоловіки, і йому довелося збирати свідчення, щоби визначити: була його проблема винятково його власною чи спільною для всіх хлопців. В тому, що стосувалося Браунштайна та Соломона, Фергюсон мав змогу спостерігати два різних способи батьківської поведінки. Браунштайн ставився до свого нащадка жартівливо й по-товариські, Соломон – ніжно і серйозно; Браунштайн торохтів і вихваляв, Соломон слухав і витирав сльози; Браунштайн міг не стриматися й привселюдно вишпетити, Соломон тримав свої думки при собі, даючи можливість Ненсі виховувати й дисциплінувати хлопців. Два способи, дві філософії, двоє особистостей, одна – зовсім не схожа на Фергюсонового батька, друга – трохи схожа, але з одним фундаментальним винятком: Соломон ніколи не засинав у недоречний момент.

Дядько Дон не засинав тому, що він більше не жив зі своїм сином і рідко з ним бачився, один раз на вихідні щомісяця, два тижні влітку, тобто лише тридцять вісім днів на рік, та коли Фергюсон подумки все підрахував, то виявилося, що, незважаючи на те що він бачив свого батька значно частіше (для початку, п’ятдесят дві неділі щороку, плюс родинні вечері тоді, коли батько приходив з роботи раніш, ніж зазвичай, тобто три-чотири дні на тиждень, що в сумі складало приблизно сто п’ятдесят вечерь на рік, себто значно більше спілкування, аніж його мав зі своїм батьком син Дона Маркса), існувала одна заковика: новоспечений кузен Фергюсона під час отих щорічних тридцяти восьми зустрічей завжди бачився зі своїм батьком сам на сам, тоді як Фергюсон ніколи не бував зі своїм батьком само-один, а попорпавшись в пам’яті у пошуках останнього випадку, коли вони з батьком були наодинці удвох в приміщенні чи в авто в останній раз, він змушений був заглибитися в минуле більше ніж на півтора року, до отого дощового недільного ранку, коли потоки води змили з порядку денного щотижневий ритуал тенісу на «Грюнінгу», тож вони з батьком всілися у старий «б’юїк» і вирушили до магазину «У Табачника», щоби купити там продукти для пізнього сніданку (чи раннього обіду); вони стояли в черзі зі своїми пронумерованими квитками в тому заповненому відвідувачами магазині з приємними ароматами, очікуючи своєї черги, щоби затоваритися білорибицею, оселедцями, копченою лососиною, рогаликами та вершковим сиром. То був чіткий і ясний спогад, але востаннє це було аж у жовтні 1954 року, шосту частину його життя тому назад, а якщо відняти перші три роки свого життя, про які у нього не збереглося виразних спогадів, то це було чверть його життя тому назад, еквівалент десяти років у сорокарічного чоловіка, бо на цей момент розповіді Фергюсону було дев’ять.

Того хлопця звали Ной, і був він на три з половиною місяці молодшим за Фергюсона. На превелике розчарування Фергюсона, протягом двох років гріховного співжиття їм не давали бачитися, оскільки колишня дружина дядька Дона, з цілком зрозумілих причин розлючена тим, що її кинули заради тітки Мілдред, відмовлялася заплямовувати свого сина спілкуванням з руйнівником сім’ї, і ця заборона поширювалася за межі Адлерів на Фергюсонів. Коли дядько Дон та тітка Мілдред вирішили побратися, заборону було знято, оскільки все тепер було по закону, і колишня дружина вже була не в змозі заявляти претензії на свого колишнього чоловіка. Тож Фергюсон та Ной Маркс познайомилися на весіллі, яке відбулося в грудні 1954 року. То була скромна церемонія, яку відзначали в квартирі бабусі й дідуся Фергюсона, і на якій були присутні не більше двадцяти гостей – члени родини з обох боків та кілька близьких друзів. З дітей там були тільки Фергюсон та Ной, і тому хлопці відразу ж подружилися, бо кожен був єдиною дитиною в сім’ї і завжди прагнув братика або сестричку, а той факт, що вони були одного віку і тому могли відтоді бути двоюрідними братами чи радше нерідними братами, хоч і зведеними, але об’єднаними однією родиною, обернув їхнє знайомство на весіллі в щось на кшталт додаткового весілля, або церемоніального альянсу, або посвячення в єдинокровні брати, оскільки обидва усвідомлювали, що знатимуться тепер один з одним всю решту свого життя.

Звісно, вони зустрічалися нечасто, бо один мешкав у Нью-Йорку, а другий – в Нью-Джерсі, і через те, що Ной бачився зі своїм батьком лише тридцять вісім днів на рік, протягом півтора року хлопці бачилися лише шість чи сім разів. Фергюсону хотілося зустрічатися з Ноєм частіше, але він розумів, що це неможливо, бо вже встигнув зробити певні висновки щодо характеристики дядька Дона як батька; ця характеристика відрізнялася і від характеристики його батька, і від характеристики Браунштайна та Соломона. Слід сказати також, що Ной являв собою особливий випадок. То був кривозубий шибеник і шахрай, який нічим не нагадував дітей вищезазначених чоловіків, тому спілкування з ним вимагало особливого підходу. Ной був першим циніком, якого зустрів Фергюсон, жартівником, для якого не