Читати книгу - "Чорний хліб"

лежить, наприклад, сьогодні Анжеліка на своєму дивані, курить, дивиться телевізор і розмовляє з собакою Нюсею. На екрані показують якийсь великий дім, усі ходять у довгих білих сукнях, навіть чоловіки, а на головах у них такі хустини згорнуті, зовсім як в Альбіни колись. Анжеліка й каже собаці: «Ти уявляєш, оце все пило­со­сити і замітати нахуй? Я їбала такі площадя». А потім як почне сміятися, що тільки встигай підтримувати, а то образиться.

І так щохвилини — Анжеліка любить товариство й постійно розмовляє: «Гюля, осьо диви», «Де ти, Гюля, шорхалася?», «Дай папіроску, в тебе в роті у полоску», «Табаку лишилося з гюлькін нос». Тому, коли було треба подумати, Лилєкей ішла на вулицю й сідала на лавку. Кури­ла спокійно, мовчки й міркувала.

А для компанії в неї був собака Конак, для нього вона з кухні кісток набере — той відразу й біжить. Хороший собака, чемний. І по-чукотськи розуміє, вона тихенько з ним розмовляє і радиться теж тільки з ним.

Тема розмови тільки одна — як їй бути з товаришем Дяченком? Придивилася до нього, й стало навіть шкода — така велика в чоловіка родина, а він за все відповідає, навіть за тих чотирьох рабів, які в дальньому сараї сидять, пристебнуті ланцюгами. Мабуть, це в них СІЗО таке, для своїх, які провинилися, але до тюрми їх не хочуть здавати.

Так подумати — правильна поведінка, всім би так розбиратися між своїми. Годувала тих тільки Анжеліка, але Лилєкей якось стало цікаво й вона простежила за карлицею — куди ж та ходить з каструлею і хто там гримить і плаче за стінами? Визирнула з-за рогу — побачила в щілину людей: молоді хлопці, лежать на сіні біля стіни. Задо­вольнила інтерес і пішла собі — її це не стосується.

Ну, і перша причина зупинки, у якій можна зізнатися Конаку, — хазяйський син. Вона як почула, що його звати теж Андрієм, ледь не очманіла. Це ж треба! Він дуже відрізнявся зовні від її Омрина — різна статура, інша кров. Але він теж мав довге волосся й не дуже часто його мив. А за кілька днів придивляння щось і в очах його теж стало нагадувати їй одного маленького хороброго хлопчика…

Вона спитала в Анжеліки, де його мати, й почула у відповідь довгу історію, з якої вловила таке — в переказі карлиці та Оксана виглядала вкрай невигідно — і не любила чоловіка, і багато про себе думала, і ходила бозна-куди, бозна з ким. А потім поїхала кудись, а малого Андрія дід Тарас їй тоді не віддав, бо домовився з мусорами, а ті позба­вили Оксану батьківських прав.

І знову стало шкода того Олега… Лилєкей жила тут днів з десять і все ніяк не могла зрозуміти, як їй бути з боржником. Про всяк випадок розглядала варіанти — де лежить зброя (у великій хаті, в залізному ящику), коли він буває один (тільки коли спить на другому поверсі, поруч із кімнатою свого батька, у них спільний балкон) і що він взагалі за людина.

Чи то через спокій, який її зненацька спобіг у цьому сели­щі, чи то через ставлення до Андрія, але Лилєкей почала думати, що, може, й досить з неї боргів. Та потім сталося те, що повернуло її до шляху. В день, коли вони хоронили діда, вона раптом почула, як Олег згадував те саме полювання, і стара ненависть швидко подолала час і відстань, повернувшись і взявши кермо до своїх рук.

Могла б — там би й сплатила той борг. Важкою каструлею б і сплатила. Та тюрма навчила ще одного інстинкту — ніколи не сваритися при свідках чи тих, хто може бути проти тебе. Тому тоді вона втрималася, мовчки виконувала вказівки — те принеси, це збери — і тільки й думала: чого це ти розслабилася, жіночко?

Ти стільки років ішла на захист своєї дитини, так захисти її — ось він, останній з винних у тому, що Омрин так і не вийшов ніколи з чорної води. І саме вода й навела її на ідею — що їй зробити та у який саме спосіб.

6

Берег із цього боку був високий та скелястий — річка стрибала серед каміння, не зупиняючись. Кілька хвилин тому зверху показався човен, у якому купа рафтерів у різнокольорових шоломах лупила по воді веслами, намагаючись триматися річища. Побачивши людей на березі, вони щось прокричали, але було не розібрати, що саме. Мабуть, вітали. Андрій провів їх очима, щиро шкодуючи про те, що не може помінятися місцями з кимось у човні.

На потоці вчилися брати Коновці, які на канікулах водили туристичні групи на сплав, їхній родині належав бізнес у Мигії — рафтинг, готель, два мікроавтобуси. Коли святкували закінчення сесії, брати запросили Андрія доєднатися до них — ціле літо попереду, та й скільки тут йому їхати, все ж поруч! Барвисто описували сплав, особливо налягаючи на описанні молодих туристок, які так лякаються рафтингу, що постійно потребують чоловічого плеча.

Та де там — Андрій навіть не спробував і натякнути татові про цей варіант. Хто б його відпустив? Ні, прокидайся о шостій, роби те, що накажуть, і навіть не мрій про відпочи­нок. А після того як згоріло ближнє поле з пшеницею-шестипаловкою, тато наче здурів: то напиши листа в редакцію, то скаргу до прокуратури, а між цим ще полагодь телевізор, з’їздь у місто до Сергія, віддай йому особисто пару курей та запитай, чи пам’ятає він про нашу справу.

І так щодня. Андрій вже ненавидів канікули й навіть мріяв про повернення до інституту — там його тато не дістане, там можна буде зачинитися в кімнаті й спати стільки, скільки хочеш, наплювавши на пари, на поле, на міліцію, на прання та на весь цей світ, у якому кожному щось від тебе треба!

Коли помер дід Тарас, Андрію було сумно, але, чесно кажучи, напівшишки. Шкода діда, але ж він давно вже не той, який був. Спочатку хіміотерапія, потім інсульт — він лежав на балконі мовчазною колодою, що не реагувала на жодні зовнішні подразники, головним з яких була Анжеліка. Той дід Тарас, якого Андрій пам’ятав, цих нескінченних теревенів би не слухав — він ніколи не мовчав, якщо щось муляло. Не та порода.

І розумілося, що рано чи пізно дід згасне, єдине — так, щоби не сьогодні й не завтра. На похороні п’яненький тато щось почав розповідати, аби Андрій готувався приймати справи, та він тільки хитав головою на знак розуміння, думаючи про своє. Їхав додому на канікули — відіспатися, трохи заробити й нарешті завалити дочку сільського агроно­ма Луцика, Олю, яка щороку кращала й у вересні вже їхала в Одесу, бо вступила там до академії будівництва та архітектури, це був останній шанс! Їхав і приїхав на похорон.

І тепер з’ясувалося, що не останній… Андрій через силу відірвав погляд від ріки й повернувся наліво, де слідча група робила огляд місця, з якого завжди рибалив тато. Позавчора він на зорі пішов і не повернувся, а вчора ввечері тіло знайшли кількома кілометрами нижче, прибитим до берега. Саме що прибитим — Андрій, як побачив його, ледь не зомлів.

Так було завжди — якщо хтось тонув у річці, то після скель його знаходили порядком оббитим, гостре каміння й швидка течія свою роботу знали. Та зазвичай це стосувалося десь там когось. Але не тата, який за всіма