read-books.club » Сучасна проза » Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Книга Застою. 1965–1976" автора Олена Олексіївна Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 95
Перейти на сторінку:
Руперт?..

Природно, у чехословацьких прикордонників має виникнути питання: а хто ж перетнув кордон під ім’ям «загубленого» туриста? Проте довести ніхто нічого не зможе, оскільки на цей раз як Руперт Піхлер, так і його документи будуть справжніми, й перевіряй не перевіряй – а результат буде один-єдиний. Насамкінець, все спишуть на недбалість першої бригади прикордонників, на нічний час і специфічність ситуації. Якщо ж навіть піднімуть на ноги «совіцьких нишпорок», яких у Відні повно – це також не матиме сенсу: бо на цей час пані Аліса Ґренджа вже встигне не тільки зустріти «пана Лева» по інший бік кордону, але й вилетіти разом з ним до Сполучених Штатів. А вже ступивши на американську землю, Леон Яроцький попрохає там притулку з політичних мотивів.

Годі й казати, план був прекрасним! Єдине, що викликало певні сумніви, – то це здатність втікача співати без акценту «O, du lieber Augustin», а також безпомилковість реакції на ім’я «Руперт Піхлер». Для того щоб не помилитися, він мав все ж таки не дуже налягати на знаменитий пльзеньський праздрой та інші хмільні напої. А отже – переважно зображувати сп’яніння, ніж відчувати його насправді. Однак фахівці студії «Колиба» потренувалися з ним також на предмет вдосконалення акторської майстерності. Тому все мало скінчитися добре…

Обласне управління КДБ у Львівській області, вул. Дзержинського[84], № 55, червень 1969 року

Весь Львів знав, що з цього будинку видно дуже-дуже далеко – аж до Магадана включно. Тому, здається, від самого лише виклику сюди… від виклику самого по собі цей огидний жидюга мав би обісцятися, обдристатися й обблюватися водночас. Але куди там! Ви лишень погляньте на цього передчасно полисілого бегемота – сидить собі, либиться від вуха до вуха, нагло демонструючи криві зуби, морщить ніс картоплею й варнякає весело та легковажно:

– Ніяк не розумію, товаришу Тильний, з якого це дива мене викликали до вашого відомства! Хіба що за просто так поговорити… Звісно, я знаю безліч цікавих історій, отож справді міг би вам розповісти пару штук…

– Так, а нумо заткнися! – для певності слідчий ляснув долонею по стільниці. Жарт природи, який звався Рафаїлом Шаєвичем Левітіним, і справді заткнувся, хоча при цьому продовжував либитися так само нахабно, як либився й досі.

– А тепер от що. Ти моє прізвище навіщо чіпаєш, га? Ти мені щоб не смів його вимовляти, пайняв?..

– Гаразд, товаришу майоре, – весело прорік бегемот.

– Я тобі не майор! Я тобі громадянин слідчий! Хіба не зрозуміло?

– Зрозуміло, громадянине слідчий. От тільки ви б тоді табличку на дверях кабінету змінили і замість наявної почепили б «Громадянин слідчий». Так буде зрозуміліше таким тамбовським вовкам, як-от я.

– Жартуєш? Та-а-ак…

Тильний зробив грізне обличчя. Важко судити, яке враження це справило на допитуваного нахабу: він мовчав, хоча либитися не припинив, лише дрібонько закліпав своїми огидними оченятками.

– Ну гаразд, – продовжив слідчий. – А тепер давай-но розказуй, за яким дідьком ти поперся в Новосибірськ у березні минулого року?

– Торік у березні? Хм-м-м… – бегемот пожував губами, наморщив полисіле чоло, потім завів своє: – Звісно, я можу помилятися, як тьотя Циля помилялася дверима, коли замість подружньої спальні заходила до…

– Ти знов починаєш? – ляснув долонею Тильний.

– Я можу помилятися, звісно ж, – повторив ненависний паскудник, – але я, здається, перебував у відрядженні. Втім, можете перевірити мої слова, якщо цікаво. Хоч у нас у журналі фіксації відряджень, хоч…

Ляскання майорської долоні об стільницю змусило його замовкнути.

– Тут я вирішую, де і що перевіряти. І ти мені, будь ласка, не вказуй.

– Гаразд, я мовчатиму, як старий Ізя завжди мовчав у присутності…

– Заткнися!

У кабінеті запанувала тиша.

– Отак-от… Ну гаразд, ти був у відрядженні. А з метою?

– Тобто?..

– Якою була мета того відрядження?

– Наскільки можу пригадати – всесоюзна геологічна конференція, на яку мене відрядили, як повноважного представника «Західукргеології».

– Таким чином, тебе, громадянина Левітіна Рафаеля Шаєвича, вповноважили навесні шістдесят восьмого року прибути до Новосибірська на всесоюзну геологічну конференцію – я тебе вірно зрозумів?

– Вірно, – кивнув негідник. І шморгнув огидним своїм носом.

– Ти давай-но серйозніше! – гримнув Тильний.

– Я й без того серйозний, як тьотя Песя на похороні дяді Мордехая.

– Цить!

Знов запанувала тиша.

– Так… А тепер скажи мені, будь ласка, якого дідька ти робив у тамтешньому Академмістечку на так званому фестивалі так званої авторської пісні, який зорганізував клуб «Під інтегралом»?

– Як, тобто?.. – здавалося, смердючий бегемот нарешті здивувався. – Мабуть, що розважався. Новосибірськ – це ж Сибір, а там…

– А от запхають тебе до Сибіру, тоді я подивлюся, як ти там розважатимешся, падло ти лисе! – гримнув Тильний.

– До Сибіру?.. – попри очікування, допитуваний нахаба знов розплився в огидній кривозубій усмішці. – Та будь ласка! Бував я там, авжеж бував. І не тільки на конференції в Новосибірську, але й у геологорозвідувальних експедиціях. По обміну досвідом, так би мовити. Мені ж байдуже, де нафту шукати! Хоч тут, хоч у Сибіру – яка, зрештою, різниця?..

– Цить!

Тиша.

– Тобі, я так бачу, все хіхоньки-хахоньки… Ну нічого, зараз я тобі… Отже, ти на цьому концерті розважався, кажеш?

– Ну так, природно! – знов посміхнувся огидний бегемот. – Я згадав: фестиваль той відбувався Восьмого березня, це всесвітнє свято – Міжнародний жіночий день. Ну, то як на концерт святковий не сходити? Тим паче, у вихідний… Я ж нічого не порушував, ні в якому пункті.

– Гаразд. А що ти скажеш на те, що на концерті тому виступав такий собі поет-самоук Галич Олександр Аркадійович?

– Якщо бути точним, то він не просто поет, він бард. І всі, хто там виступали, на фестивалі цьому – всі вони барди.

– Ну припустимо. А конкретно про Галича, хоч він поет, хоч бард – що ти про його виступ сказати можеш, га?

– А що тут казати? – нахаба знов дрібонько закліпав оченятками і пересмикнув плечима. – Мені справді подобається творчість Галича, це всі знають, кого не спитайте, бо я цього не приховую, на відміну від тьоті Фіри, яка все ж таки доприховувалася до того, що…

– Цить!

Тиша.

– Отже, тобі подобаються пісні цього Галича, я правильно зрозумів?

– А що таке? Святковий фестиваль відбувся офіційно, Галич виступав на ньому офіційно разом з іншими бардами, а тому я не розумію…

– А якою була реакція преси на цей фестиваль, пригадуєш? А на виступ Галича конкретно якою була реакція?

– Ну-у-у… лаяли, ну то й що? – нахаба явно нічого не розумів. – Галича тоді лаяли не вперше і не востаннє. Ну-у-у, це означає, що критикам він не сподобався…

– А тобі?

– А мені навпаки.

– Отже, навпаки сподобався?

– Так. А що, хіба це аж так погано? Хіба

1 ... 35 36 37 ... 95
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"