Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Я йшов уже раз своєю до­ро­гою; це знаєте вже.

- І то бу­ло зле?

- Остільки зле, що не до­бив­ся нею до цілі.

- Це не мо­же бу­ти! Ідіть лиш вит­ри­ва­ло далі: сильна во­ля по­бо­ре все.

- Я хотів би той дар ма­ти, що ви, а то дар: оду­шев­ля­ти­ся, На­тал­ко!

- І у вас він є!

- Ну, я цього не знаю.

- Я знаю, Оря­дин. О, я вірю в вас! Не знаю, яка ва­ша бо­ротьба, але не спро­невіряй­тесь ніко­ли то­му, що да­ва­ло вам досі відва­гу і пра­во бу­ти гор­дим. Не дбай­те про за­гал і йдіть своєю до­ро­гою, до­ки не опи­ни­тесь ви­со­ко-ви­со­ко!

Я вхо­пи­ла йо­го за ру­ку і стис­ну­ла її кріпко, і очі в ме­не за­ясніли.

Він ви­ди­вив­ся на ме­не зди­во­ва­ний, а опісля усміхнув­ся.

- Чи у вас бу­ва­ють частіше такі по­ри­ви? - спи­тав.

Його пи­тан­ня за­боліло ме­не, і я опус­ти­ла очі вниз.

- Чи це по­ри­ви?

- О, це мо­же бу­ти і настрій!

***

Він не зга­дує ніко­ли ані од­ним сло­вом, що я бу­ла ко­лись йо­го «царівною», мов­би це не він, а хто інший лю­бив ме­не. А я мов­чу і собі гор­да, гор­да, мов той олень. Не­хай мов­чить, ду­маю, ко­ли вже так, ко­ли вже не мо­же лю­би­ти більше, але не­хай не дорікає мені Лор­де­ном!

Правда, він не знає, що в моїм серці діється і що в нім не так су­покійне, як я виг­ля­даю, що в нім дозріває дум­ка розірва­ти не­на­висні зв'язі і відвер­ну­ти­ся від усіх на­завсігди. Справді оце дозріває в моїм серці, але по­ки що це лиш моя тай­на, і я не ви­яв­ляю її і пе­ред ним, хоч би й як пи­тав ме­не. Ох, лиш си­ли до­дай мені, бо­же, си­ли, щоб я не спро­невіри­ла­ся собі і правді; а я по­бо­рю всю по­гань, яку тільки стріну по до­розі сво­го жит­тя!…

VI

(Знов пізніше).

Я вже знаю, що я йо­му не цілком бай­ду­жа, хоч маю та­кож те пе­ре­ко­нан­ня, що за­був би ме­не знов ско­ро. Але я? Чим він мені? Са­ма не знаю відповіді. І люб­лю і не люб­лю, і при­тя­гає і відпи­хає ме­не, і жаль мені йо­го і за­суд­жую йо­го, а од­но­го та­ки не мо­жу за­бу­ти, імен­но то­го, що він син то­го са­мо­го на­ро­ду, кот­ро­го вірною донькою є я.

Не раз го­во­рить з ог­нем, по­ри­ва­юче про яку-не­будь спра­ву, за­раз «отви­рає» кож­до­му очі, а ко­ли спи­таєш йо­го півго­ди­ни пізніше про те са­ме, ви­ди­виться на те­бе, усміхнеться зне­важ­ли­во і ска­же: «Не маєте над чим іншим ду­ма­ти?» або: «Хто би собі над тим го­ло­ву ло­мив! З то­го не бу­де­те жи­ти!»… Це ме­не відпи­хає від йо­го, во­но по­ка­зує в нім отупіння для тон­ших ідей. Чи він давніше не був та­ким, чи, мо­же, я то­го не ро­зуміла, чи та­ким зро­би­ла йо­го бо­ротьба о бит? О, хто би мені об'яснив це! Те­пер і не замічаю в йо­го давньої тон­кості в чутті; во­на є у чис­тих на­тур без різниці, у муж­чин і жен­щин, особ­ли­во у по­етич­них на­тур. Але про те все є в нім щось, що ме­не при­ко­вує, і я знаю: це та си­ла, що не да­ла йо­му по­то­ну­ти в вирі бру­ду.

Це діяло­ся нині зран­ку.

Я хо­ди­ла в го­род го­ду­ва­ти кро­ликів. У своїх білих ко­жуш­ках во­ни лед­ве замітні на снігу, і лиш їх чер­воні лагідні оче­ня­та свідчать, що це во­ни! Ме­не зна­ють доб­ре. Дрібні, ма­ле­сенькі, прис­ка­ку­ють без­ше­лес­не до ме­не, ути­ра­ють свої мох­наті борідки об мої ру­ки - я їх люб­лю…

Цеї ночі упав знов свіжий сніг. Ук­лав­ся на гіллі де­рев, на всім, не­мов на­ди­ха­ний. Ве­ли­чезні, до­рогі мої го­ри Кар­па­ти, зі своїми біло поп­ри­би­ра­ни­ми ліса­ми блистіли срібляс­те про­ти сон­ця, а над усім тим ми­готіло яс­не, май­же про­зо­ро-синє не­бо…

Навкруги ти­хо, уро­чис­то, са­ме так, як­би все на час здер­жа­ло віддих і жда­ло на щось свя­те. В та­ких хви­лях мо­лю­ся. Не сло­ва­ми, але сер­цем, ду­шею мо­лю­ся. Ба­жаю, що­би існу­юча кра­са на­пов­ни­ла і моє сер­це, що­би ста­ло чис­те, про­зо­ре, мов та імла, що десь-не-десь зви­сає ще над де­ре­ва­ми!

Так мо­ли­лась я, а в п'ять мінут пізніше пе­рер­вав не­са­мо­ви­тий звук дзвінків са­нок те уро­чис­те ожи­дан­ня, і я опи­ни­ла­ся пе­ред Лор­де­ном…

- Оставте ме­не, ос­тав­те ме­не! - про­си­ла я, стри­во­же­на, ко­ли ми ос­та­ли­ся по раз дру­гий самі, і він ме­не хотів цілу­ва­ти.

- Чи та­ке до­ве­ден­ня прис­тоїть суд­женій? - спи­тав він, усміха­ючись на­си­лу.

Я мов­ча­ла. Не зна­ла, що ска­за­ти. Чу­ла тільки в очах сльози і ве­ли­ке приг­ноб­лен­ня так, що лед­ве волікла за со­бою но­ги.

Він підійшов на­но­во.

- Так я вам уже раз ка­за­ла, те­пер ка­за­ла! - го­во­ри­ла я, не зво­дя­чи нес­покійно­го пог­ля­ду з йо­го, щоб не ско­рис­тав з тої хвилі.

- Я люб­лю со­ром­ливість, - ска­зав він, - во­на ук­ра­шає жен­щи­ну, мов вінок з біло­го цвіту, од­нак все має свої гра­ниці. Я знаю, що роб­лю, в ме­не є на те пра­ва!

- Ні! - відповіла я хви­лю­ючим, уп­ря­мим го­ло­сом.

- Ні! Ха-ха!

- Ні! Ті пра­ва не го­дяться з моїм сер­цем!

- Так! Гай, гай! Бач, як розфіло­со­фу­ва­ла­ся! Врешті, не­хай бу­де те­пер твоя во­ля. Я знаю людську на­ту­ру; ти ди­кун, моя кра­су­не… на ча­сок, ха-ха, на ча­сок!

О бо­же мій!…

І я йо­го про­си­ла, щоб не чи­нив більше то­го, не цілу­вав ме­не ніко­ли. Ніко­ли, ко­ли я то­го не схо­чу. Я то­го не мо­жу знес­ти, ніяким чи­ном, ні за що в світі! Чи він то­го не ро­зуміє!

Ні, він то­го не ро­зумів!

Я цілком при­би­та. Та­ка стри­во­же­на, що тро­хи не скри­чу вго­лос, ко­ли по­чую йо­го за со­бою. А він собі з то­го жар­ти строїть, ста­ючи ко­ло ме­не не­чай­но або сіда­ючи близько ко­ло ме­не. Тітка і Ле­на сміються на ціле гор­ло з мо­го стра­ху, особ­ли­во тітка, аж за бо­ки бе­реться. А я не знаю, що в тім є смішно­го… Та­кож на­ки­нув­ся па ме­не, для чо­го не но­шу йо­го перс­те­ня. Ска­за­ла я йо­му, що за­ве­ли­кий. Тоді він намігся сам у правді пе­ре­ко­на­ти­ся і за­су­нув мені перс­тень сам на па­лець! Гу, як я бо­яла­ся йо­го до­ти­ку! Як не люб­лю йо­го рук! Довгі такі, ніжно вип­ле­кані, пот­ро­хи дри­жачі - цілком такі, як він, як кігті які!… Ко­ли увійду до ха­ти, то слідить все мовч­ки пог­ля­дом за мною; підкру­чу­ючи ву­са, во­дить очи­ма то сю­ди, то ту­ди. Ох!

Тітка ка­же: го­во­рив їй, що ду­же ме­не лю­бить і що ду­же гор­дий на свій вибір, що йо­го то­ва­риші бу­дуть цілком «заф­ра­по­вані», [67] по­ба­чив­ши в йо­го та­ку.кра­су, і що він мов по­мо­лоднів…

Це