Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли втім тихесенько, немов украдком, рипнула хвіртка, ведуча з подвір’я до саду. Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвіртці; поглядом звав її до себе. Вона полетіла радше, ніж пішла.
- Пані, ту для вас листок! - шепнув коминарчук. Рифка з більшою, ніж звичайно, дрожжю приняла пом’ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився було бічи геть.
- Постій, постій,- сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержані від садівника веприни. Коминарчук, урадуваний, побіг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пішла до своєї спальні, дрижачи всім тілом, з голосно б’ючим серцем, замкнулася, сіла на софці, відітхнула глибоко, щоб успокоїтися, і зачала читати:
«Я видів її! Господи, що за краса, що за лице, що за очі! Мене тягло до неї, я не міг опертися. Їхала в бричці кудись на Задвірне передмістя, я стрітився з нею несподівано. І я відразу мов одурів, так, одурів. Я кинувся перед коні - пощо, нащо і сам не знаю. Я, бачиться, хотів зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але коні перепудились мене і шарпнули вбік. Вона скрикнула, погляділа на мене і поблідла. А я, учепившися за васаг брички, волікся по дорозі по камінню. Я не чув болю в ногах, а тілько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» - сказав я їй. Але втім обернувся візник і вдарив мене пужівном по голові так сильно, що я з болю пустив бричку і упав насеред дороги. Бричка поторохтіла далі. Вона знов скрикнула, озирнулася, більше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бічи за нею, але забіг тільки два кроки і знов упав. Мої ноги порозбивались о каміння, з них текла кров, голова боліла і напухла,- я трохи не зомлів. Надійшла баба, дала мені води, перев’язала ноги, і я поволікся до хати. Лежу і пишу до тебе. Зладь на завтра і передай коминарчуком троха грошей, десять ринських,- чуєш? Тепер коло мене чужі люди ходять,- могли б доміркуватися…»
Рифка, не дочитавши до кінця, впала зомліла на софку.
Було то вечором. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчачи в хаті при млавім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скінчена», був мовчазливий мов прибитий. Бенедьо, хоч і не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалів Матія і рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смів зачіпати його, щоби не розворушати в нім наболілого.
Скрипнули двері, і до хати ввійшов Андрусь Басараб.
- Дай боже час добрий! - сказав він.
- Дай боже здоров’я! - відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратов.
Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя.
- А що у тебе, побратиме, чувати?
- От, увіде,- відповів Бенедьо.
- Щаститься тобі якось в нашім Бориславі,- сказав трохи гризько Андрусь.- Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своїй фабриці!
- По три ринські денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бідного помічника, то, певно, що досить. Тре буде дещо післати мамі, а решту,- ну, та вже о решті поговоримо пізніше, як усі зійдемся. Я думав дещо троха над нашою долею…
- Ну, і що ж ви видумали? - спитав Андрусь.
- Будемо говорити о тім на зборі. Але от тепер стараймося деяк потішити побратима Матія,- адіть, який ходить! Я вже й сам хотів дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю…
- Та я власне для того прийшов,- сказав Андрусь.- Побратиме Матію, пора би тобі розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком і чому вона тебе так обходить?
- Е, та що вам розповідати? - знехотя відказав Матій.- Що говорити, коли справа скінчена? Тепер дарма говорити,- не повернеш!
- Та хто знає, хто знає, чи скінчена,- сказав Бенедьо.- Розповіджте лишень, все три голови потрафлять більше дещо вигадати, ніж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже і справді все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами поділитеся своєю грижею.
- Ая, ая, і я так кажу,- потвердив Андрусь.- Все то сам один чоловік - дурень напротив громади.
- Ой так, так, побратиме Андрусю,- відповів сумовито Матій, відложив набік скінчену роботу і закурив люльку,- може, то й але, що чоловік дурень: прив’яжеся до другого, і відтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, і третім! Та й ще, правду тобі скажу, за другим чоловік дужче гризеся, ніж за собою. Таке й моє. Нехай і так, розкажу вам, яка зі мною гісторія була і яка у мене справа з Мортком.
Буде вже тому щось зо штирнайцять літ. Саме п’ять літ по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.