Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

— Рудий? — здивовано запитав Павло Павлович і звів докупи густі брови.

— Той, що в нашому загоні діє, — пояснив хлопець. — Тітка Марина казала, що він з Васильківських Дач.

— Стій! Яка тітка Марина? — стривожено запитав Святий.

— Родичка Каті. Я ж вам говорив.

— Як її прізвище?

— Не знаю.

— Марина, — в задумі мовив Святий. — А де вона живе в Києві, на якій вулиці?

— На Кузнецькій, біля вокзалу.

— На Кузнецькій? — перепитав Павло Павлович. — І гестапо забрало її чоловіка? От лихо! Пропали хлопці!

— Які хлопці? — стривожився Юрко.

— Наші, — забідкався Святий. — Позавчора по цій адресі пішли три наших зв'язкових. А явка, виходить, викрита. На них там гестапівці чекають.

Святий встав із-за столу, зашкутильгав по світлиці, метляючи полами довгої ряси. Затим зупинився навпроти Юрка, безпомічно розвів руками:

— І нічим їм не допоможеш. Нічим. Схопили їх уже, мабуть, гестапівці й катують. У тебе все? — Святий важко сів на стілець, простягнувши поперед себе забинтовану ногу.

— Майже все, — відповів Юрко, — якщо не говорити про те, що мене недавно хотіли втопити. Добре, що Леся врятувала.

— Хто? Поліцай?

Хлопець розповів про несподівану пригоду на березі річки. Святий зупинив його порухом руки:

— Зачекай. Петро Солодовник, це той, що його батько до війни садівником працював і їхній дім стоїть над Прип'яттю?

— Він. І хлопців підмовив, щоб зі мною розквиталися.

— Дурень! — гнівно мовив Святий. — Це через нього мусив я до хірурга їхати. Зустріло мене п'яне на вулиці, назвало «довгогривим жеребцем» і так штовхнуло, що я опинився в канаві, забив поранену ногу. Тому й рана відкрилася.

Він хвилю помовчав, щось обдумуючи, потім порадив Юрку:

— Ти ось що, не ходи вранці трусити ятери і взагалі сам на берег не потикайся, бо знову можуть підстерегти. Днів п'ять побережися, а там ми вивеземо їх із села. Скільки лиха через це може трапитись! Жаль, як зв'язкові нарвуться на засаду. І Чечеля жаль.

— Якого Чечеля?

— Господар явки, мій товариш, разом починали працювати в міліції. Дуже гарна й порядна людина, чудовий товариш. Дружина в нього хвора. Пропонували їхати в тил — відмовився, лишився в підпіллі.

— Я залишив Каті продукти і гроші, — повідомив Юрко, — там і родині підпільника вистачить.

— Ти, Юрку, — попросив Святий, — піди зараз до шевця Семена Яхна і попроси, хай він хутчій прийде до мене. Скажеш — дуже важлива справа.

Юрко вийшов із світлиці, сказав Лесі, яка розмовляла з Славком:

— Ходімо, нам треба ще до Яхна зайти, забрати полагоджені черевики.

По дорозі до шевця Леся поцікавилась:

— Що трапилося, Юрко? Чого ти такий схвильований? Юрко розповів про провалену явку, про зв'язкових, які пішли в Київ, і додав засмучено:

— Я й не подумав, що на ту квартиру можуть піти партизанські зв'язкові і натрапити на гестапівську засідку. І тепер ніби винним себе почуваю.

Дома на Юрка чекав Вовка. Він два тижні був на островах, їздив косити для громадського господарства сіно. Хоча й важко було працювати, хлопець не ремствував. Поблизу косарів не було жодного поліцая. Ніхто з них не відважився їхати на острови і лишатися там на ночівлю — боялися партизанів.

— Косили поблизу Стрілецького лісу, — розповідав Вовка, — а там повно грибів. І все боровики. Є й рижики. Теж гарні для соління. Поїхали? Взимку як знахідка буде. Давай завтра й рушимо. І Галинка хоче поїхати. Ти бери Лесю — і гайда.

Юрко поглянув на Лесю, запитав:

— Поїдемо?

— Ні, — повагавшись, відповіла дівчина.

— Боїшся? — щиро здивувався Вовка. — Чого? Є чого, — ухильно відповіла Леся.

Юрко розповів товаришу, як на нього напали хлопці. «Що буде, — похмуро мовив він, — як нас підстережуть в глухому Стрілецькому лісі?»

— Не підстережуть! — безпечно вигукнув Вовка. — Я нікому й словом не промовлюся про нашу поїздку. Хто знатиме?

— Хіба що, — все ще сумніваючись, згодилась Леся, — тільки й Люкса візьмемо. Так безпечніше буде.

— То завтра й рушимо, — зрадів Вовка.

У цей час рипнула хвіртка, і на подвір'я зайшов Щупак з Клейстом. Німець був одягнений в сірий костюм спортивного крою, в легкі черевики, на голові — круглий зелений капелюх з білою квіткою. Вовка одразу ж пішов, побачивши старосту та німця.

Клейст тримав у руці дві вудки. Староста ще здалеку вигукнув:

— Зустрічай, Юрку, гостей. Хоче пан Клейст половити рибки. Закортіло йому спіймати жереха. Я думаю, найліпше спробувати з Митрофанової кручі. Там жерех часто грає. І ще є в нас одне діло до тебе.

Клейст привітно кивнув головою і теж став пояснювати мету свого візиту:

— Привіз сюди спінінг та вудку і жодного разу не був на річці. Робота. І на острів ніяк не можу вибратися, покласти квіти на місце загибелі брата. Все ніколи. Ось і післязавтра вилітаю в Берлін, додому. Та після повернення ми обов'язково побуваємо на Бобровому острові.

Староста кивнув Юркові:

— Ти покажи пану Клейсту, як краще ловити рибу. Хай відведе душу. І ще одне: пан Клейст хоче купити українську вишиванку. Мати дома?

— На роботі.

— Поки половите рибу — прийде, і ти запитаєш. Пан Клейст за все заплатить. Честь честю.

Юркові не дуже хотілось скніти над вудками та чекати, поки якась необачна рибина почепиться на гачок. І відмовити Клейсту не міг. Німець працює на Татарському острові, має доступ до важливих таємниць, які цікавлять командування партизанського загону. Можливо, хоч про щось та промовиться. Ще Юрко сподівався, що він супроводжуватиме Клейста, коли той поїде на Бобровий острів. Лейтенант Вершина надавав тій поїздці неабиякого значення.