Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

З непокритою головою я пройшов тихцем повз нього, і в спорожнілій душі тільки и склалася одна, беззмістовна, чудна фраза:

- Не докоряй... Я ж не вбивав...

Полізти йому до кишені, взяти солдатську картку, приховати її й колись (о, чи прийде те "колись"?), як кінчиться це божевілля, надіслати його родині - жінці, дітям (може у нього донька вже доросла, голубоока, як Матильда в Фрідріхсгамі?) і написати, що я бачив, як загинув ваш, діти, татко за "фатерлянд"?...

Тільки на одну мить майнула така думка, але невіра в те, що колись це все скінчиться, і що матиму щастя згадувати ці жахи, як щось давно-давно минуле, а ще більше - якийсь тваринний жах перед трупами, чи, може, невимовний жаль до живої недавно людини, ніколи не дозволяли мені доторкнутися до мертвого товариша в полі, і я й тут поспішив од нього, надівши шапку аж геть далі, коли вже почув, що холодний дощ із голови рясно стікає за шию й боляче лоскоче спину, і зупинився перед другим трупом, що простягся на ввесь свій довгий зріст поруч стежки, попри самій залізничній лінії. Він лежав ногами до мене, одягнений у чудового сукна форму, в добрих, навіть розкішних чоботях, а клясично правильне й напрочуд красиве обличчя його - молоде, чисто поголене, було дивовижно біле - за папір біліше.

Крапельки дощу, що густо засівав і колію, і ліс обабіч неї, і ці покинуті трупи, що більшість із них іще вночі корчилися в муках, сподіваючися допомоги, - крапельки дощу падали йому в розплющені і звернуті поглядом у сіре, невидиме небо, очі, і стікали звідти струмочками, мов гіркі сльози образи - "за що мене, молодого й такого дужого, кинуто отут на згнивання?" - здавалося, говорили ті болючі сльози.

Я потихеньку пройшов повз трупа, неначе побоюючись потривожити такий непривітний сон, а дійшовши до голови, несподівано для себе самого, голосно зойкнув, усе мені всередині затремтіло, дрібнесенько зацокотіли нервово зуби, і я вже цілий день не міг якось нагрітися, примусити заспокоїтися...

У цього нового знайомого шрапнельним уламком знесло ззаду всю черепну коробку, трохи вище лоба починаючи й на потилиці закінчуючи, знесло разом із усім, що було колись у цій буйній голові кенігзберзького гвардійця, і закинуло геть десь далеко від його власника. Черепна коробка була порожня, як горнятко... Тому й білий був такий цей кенігзберзький красунь-гвардієць.

Тисячі, а може й десятки тисяч трупів довелося мені бачити на полях Німеччини, понад Мазурськими озерами, в долинах Галичини й у Карпатських горах, а пізніше - в мирному степу Мадярщини, але цих двох - не забуду, поки житиму.

Тієї ночі мав я незвичайне навантаження. Од вечора до самого ранку ганяв із пакетами - від штабу полку до штабу бригади й назад, знову до штабу сусіднього полку, від нього - ще до дальшого, а від того знову - до штабу бригади і т.д. і т.д. Добре, що хоч містилися штаби понад лінією бруку - їздити велосипедом було непогано.

А на ранок, зовсім близько від нашого штабу, трапилося таке.

Перед самою лінією наших, наспіх за ніч викопаних, окопів, що перетинали брукований шлях, де він круто звертав праворуч, несподівано з-за горбка з'явився німецький автомобіль. Мчав повною ходою. Пізнали, що це ворожа машина, не відразу. А коли пізнали, почали безладну стрілянину, а далі, на команду, рота вискочила з окопів, пробігла кількадесят кроків і вже брала машину просто на мушку. Авто зупинилося. Перший вискочив звідти шофер, але на крики зупинитися не зважив, побіг поза машиною й думав, мабуть, приховатися за насипом бруку. Тут його й догнала впевнено спрямована куля, і простягся сердега спочивати навіки. Вискочило троє пасажирів і встигли сховатися під мостом, звідки, коли вщухла стрілянина, вийшли, підійнявши вгору руки. Два офіцери німецького генерального штабу (шинелі з червоними підшивками) і провідник - старий-старий жид, якого силоміць узяли вони собі на цю ролю в Сувалках.

Офіцерів у нашому штабі прийняли шанобливо, нагодували й напоїли коньяком, посадили на свою машину (в німецькій кулі зіпсували мотора) і повезли в глибоке запілля, а провідника - тут таки, коло самого штабу, повісили на найближчому дереві, ще не встигли й тих офіцерів вирядити.

Невідомо, якими шляхами, а дійшов до нас зміст розмови з німецькими штабовиками. Вони, випивши й повеселівши, чистосердо оповіли, що цієї ночі, дякуючи вашому, панове, нехлюйству, з рук російського війська достоту вислизнуло цілі два німецькі корпуси (понад двісті тисяч вояцтва), що були замкнені в Сувалках, немов у пастці-западні.

І, очевидно, як вони казали, якийсь дурний недогляд, чи несвоєчасне виконання саме нашим полком наказу, віддало оце їх до наших рук, бо за їхньою дислокацією, шостий фінляндський полк у цю годину повинен був бути он там і там то...

Наказа про це полк пізніше справді дістав, але наказ, виходить, запізнився, а німці про нього знали...

З того приводу я ромовляв із Кольою Мухіном.

- Коли їхня правда, то для чого наші сили цілісіньку ніч ганяли - пересовували сюди та туди?

- Значить, треба було. Це мудрість не для нас.

- А коли б їм перетяти єдину стежку з Сувалок - найменше двісті тисяч німецьких солдатів було б обеззброєно, бо з Сувалок їм до найменшого опору розгорнутися було ніяк - це б, може, був початок кінця війні...

Мухін довго й пильно дивився на мене і, нарешті, зовсім несподівано видушив із себе слово:

- Слухайте, а чому ви - не однорічник? Непоганий би офіцер вийшов...

Сказати чесно, що всій моїй істоті до глибини душі бридка професія убивців, було небезпечно навіть в інтимній розмові з Кольою Мухіном, і я промимрив щось невиразне про невдалі іспити, і замовк.