Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

– Хороша штука, - сказав він нарешті барменові.

– Гавно. Якийсь тип тут лишив. Пищить щось на одній хвилі, - бармен байдуже зміряв поглядом лейтенанта і, щось зрозумівши, замовк.

...Над майором дзвінким кришталем дзвеніли небеса. Майор спробу-вав поворухнути ногою. Спробував ще раз. Проте больовий сигнал, як і рухи його, був відсутній. Підняв очі, але нічого не побачив. І вирішив, що помер. Чи щось дуже близьке до цього. Від природи боязкуватий, він, проте, на велику свою радість, не відчув страху. Але зовсім інше відчуття, тягуче, мов гума, поволі почало захоплювати все його тіло, доки жах і туга не вибухнули у його голові. Значить, це тільки ось вона наближається, смерть. Майор почав задихатися, але задуха змінилася різким болем. Коли задуха, біль і страх відпустили, тіло зробилося м’яким і теплим, наче у дитинстві після купелі, він зрозумів, що когось кликав. Кого він кликав? Про те, що він вірить чи не вірить, не було і думки. Однак думати йому не дали. Двері, що несподівано він побачив перед собою, прочинилися, і до нього йшов підстрибуючою ходою маленький і миршавенький лікар. Тут знову перед ним відкрилися кришталеві небеса. Там різав своїм носом свинцево-сині води білий корабель. Чорні з білим пузом стюарди нагадували пінгвінів. Над ними бурштином з пропаленою синьою діркою сонця висіло небо, наче шпалери у великому театрі. Лада обіперлась об його плече. Поруч міністр чогось там, сам чорт ногу зламає, далі речник президента, далі ще один міністр зі своїми рексами. Але майор цього не бачить. Він відчуває, як під його плечем Лада починає збуджуватися. Хм, цього з нею не відбувалося багато років. Уперше після того випадку, коли вони зляглися на конюшні. Нічого особливого. Він знайшов собі якесь замурзане дівчисько у задрипаній забігайлівці. Коли вони спробували це повторити вже на занедбаному львівському цвинтарі, то теж нічого не виходило. Він знову кидався у пошуки і знаходив завжди все, чого чекав. Тому зараз йому не хотілося, щоб ці міністри, що дали драла з музею воскових фігур, стовпіли перед ним зі своїми рексами і жінками, а він через плече охоронця намітив затишне місце: з пузатими кріслами з червоною оббивкою, вощаною підлогою; столиком з розкиданими по поверхні тяжкими гронами винограду. На нього повіяло вологим і чистим повітрям, наче на тому львівському кладовищі. Щось крикнуло голосно. Його знайомили з кремезним чолов’ягою з низьким лобом, але розумними і хитрими очима, майже як на дитячій світлині вождя світової революції. Міністр сказав, що це діловий партнер. Їм треба обговорити справи. Проте після довгої розмови з підприємцем і міністрами майор побачив дещо інше. Це дещо інше заставило його подумати трохи інакше про їхні стосунки, котрих давно не було. Лада була з негром. Майор був спокійний - навіть відраза не торкнулася його губ. Його зачіпало щось інше, а саме: повна невизначеність того, що це колись скінчиться, і скінчиться задовго до їхнього кінця; до того ж галогенне яскраве світло додавало чогось потойбічного. Але зараз він лежав у напівмороці палати і ставив собі питання: у кого він просив, саме у кого. І він боявся глянути на срібну лампочку. Лампочка поморгала і голосно луснула. Майор підняв голову, його круглим селянським лобом човгали замшеві білі хмари.

Бармен провів парочку до столика. Йому кортіло щось сказати, але, як людина бувала, він напевне віддавав перевагу бути глухонімим. Проте він нагнувся і покрутив ручку приймача. Окрім шкабарчання, ніхто нічого не почув. Лейтенант сів напроти виходу. Чисто професійна звичка. Мотиль накинувся на пиво і горішки. Можна було здогадатися з сонних і кислих облич, що тут нудьга. У пацанів сусіднього столика відразу настовбурчилися загривки. Лейтенант завбачливо показав кобуру пістолета. І все затихло. Хрипів роздовбаний приймач, Мотиль сьорбав пиво.

– Давай розповідай.

Мотиль було розкрив рота, зручно вмостившись на стільцеві, як несподівано замовк приймач. І саме ця обставина насторожила лейтенанта найбільше. Нарешті з приймача пролунав приємний і густий баритон, який сповіщав про те, що на землю мчить комета і що, швидше всього, такого-то року вона торохне об землю і рознесе її на друзки.

– Нічого собі, - сказав хтось, і всі покотилися від реготу.

Лейтенант уважно слухав. Він не був містиком, але відразу його чомусь замлоїло. Він не міг, як і кожен з його професії, приязно ставитися до таких речей. Він просто до скрипу в зубах ненавидів подібні витівки. Притримуючи кобуру на боці, він встав і підійшов до барної стійки.

– Це ти придумав, сучий син, - сказав він барменові.

– Звали. Можеш забрати це ренжиляччя, - бармен підсунув лейтенанту приймача.

Лейтенант повернувся на місце, сів, рипнувши шкірянкою, і з німим, майже гранітним поглядом уставився на Мотиля. Але щось не складалося, дурнувато і тупо не складалося. Він би міг подумати, що у його житті не завжди не гладко складалося, але інтуїція підказувала, що таки не цього разу і не так.

– Розказуй і не мути, - уставився м’яким і добрим поглядом на Мотиля.

Приймач знову озвався. Голос, густий і приємний, повідомив про комету, що наближається до нашої Галактики. Лейтенант засопів носом і вилупився на приймач. Покрутив ручку, але нічого: голос продовжував кассандрствувати хоч ти його вбий.

– Так і того разу було, - сказав Мотиль, і рот у нього залишився відкритим: йому дуже кортіло пива, але він не наважувався при-кластися до пляшки, наче вона могла відгризти його губи. Потім лейтенант оглух, так, наче між ним і Мотилем простір повільно, але впевнено залили олією. Він вимірював поглядом Мотиля, і не міг бачити, і не міг розуміти, що очі у нього стають чистими і прозорими, чистіші від проточної води. Очі його вивчали Мотиля з однієї причини, намагаючись перетнути чи розірвати його зв’язок з Івою. Вони, напевне, однолітки, гадав він, рік чи два різниця; нічого не може бути спільного, окрім часу, а час - неможлива річ. Час не купиш і не пристрелиш зі "Стєчкіна".

– А потім прийшов він... - не вгавав Мотиль. - Він зайшов, по-дивився на оту стіну... піди сам подивись... Коли відійшов, а