Читати книгу - "Ґарґантюа і Пантаґрюель"

блаженної пам'яти абат казав, що вчений монах — це ірод. Їй-богу, пане брате, magis magnos clericos поп sunt magis magnos sapientes…[104] Аби ви знали: цього року до напасти зайців! Шкода, що я так і не розжився ні на сокола, ні на кречета. Пан де Беллоньєр пообіцяв мені сапсана, аж це написав у листі, що птах став ядушливий. Куріпок сей год видимо-невидимо. Але я не люблю ховатися в бочці, ще застуду схоплю. Як я не бігаю туди-сюди, не кидаюсь на всі боки, мені шкрябає щось під серцем. А тільки почнеш шугати через плоти і кущі, як ряса одразу в дрантя. Завів собі доброго хорта. Чорта з два, такий зайця не проґавить. Лакейчук вів його до пана де Молевр'є, а я його забрав. Зле я вчинив?

— Аж ніяк, брате Жане (відсказав Гімнаст), аж ніяк, сто чортів твоїй мамі, аж ніяк!

— Ну (сказав ченчик), то за чортів, щоб вони не переводилися! Боже свідче, навіщо цьому кутернозі хорт? Подарувати б йому воликів пару, бігме, це його куди більше втішило б.

— Звідки (сказав Понократ) у вас це постійне божкання, брате Жане?

— А щоб красніш (відповів ченчик) і дотепніш було. Це все квіти цицеронівської риторики.

Розділ XL
Чого ченців цураються миряни і чому у них носюри, а не носи

— Вірою християнською присягаю (сказав Евдемон), благочестивість цього ченця наводить мене на глибокі роздуми! Він нас тут усіх розважив. То чому ж тоді монахів женуть з усякої доброї бесіди, узиваючи їх катами веселощів, подібно до того, як женуть бджоли з вуликів трутнів?

Ignavum fucos pecus a presepibus arcent, — Гонять від вуликів геть трутнів ледачий народ, —

мовить Марон.

На це йому Ґарґантюа відповів так:

— Воно ж таки правда, що ряса і клобук накликають на себе звідусіль огуду, прокляття і хулу, достоту так, як вітер, Цеціасом званий, наганяє хмаровиння. А все тому, що чорноризці жеруть цілосвітнє лайно, чи то пак гріхи, і їм, як гівноїдам, відводять місця на стерчку, а саме монастирі та абатства, приткнуті десь по куточках, як паскудники при людських оселях. А потім, як вам розумно, чому в колі сім'ї беруть на кпини і дражнять мавпу, то до вас іще краще дійде, чому і старе і мале цурається каптурників. Мавпа не стереже, як собака, хати, не тягне, як віл, плуга, не дає, як вівця, молока та вовни, не возить, як кінь, тягарів. Вона тільки скрізь паскудить і все нівечить, за що й дістає від усіх насмішки і товченики. Так само ченчик (я маю на увазі монахів-дармоїдів) не порає, як хлібороб, землі, не захищає, як вояк, вітчизни, не курує, як лікар, недужих, не проповідує і не повчає, як казнодій і вихователь, людей, не постачає, як купець, корисних і потрібних речей для держави. Ось чому всі їх топчуть і зневажають.

— Але ж (сказав Ґранґузьє) вони за нас моляться.

— Де там! (відповів Ґарґантюа). Тільки ріжуть слух доколишніх мешканців балабамканням своїх дзвонів.

— Бачте (сказав ченчик), месу, утреню і вечірню відкалатати — це все одно що наполовину служби відправити.

— Вони вам пробубонять тьму-тьменну житій і псальм без усякої тями, наслебізують безліч отченашів та богородиць, не вдумуючись у них і нічого не розуміючи — як на мене, це богохульба, а не молитва. Дай Боже, як вони моляться за нас, а не думають про свої буханці та жирну юшку. Кожен щирий католик, хоч би хто він і звідки, молиться повсякчас, а Дух Святий в собі молиться і заступається за нього, і Господь дарує йому свою велику ласку. Так чинить і наш добрий брат Жан. Ось чому кожен прагне його товариства. Він не ханжа, не гольтіпака, він честивий, веселий, сміливий, він добрий почарківець. Він працює, оре землю, випрямляє упосліджених, підіймає зажурених, спомагає скривджених, береже абатський сад.

— Я (сказав чернець) ще й не те роблю. Я співаю заутрені та задушниці в хорі, а сам тим часом майструю тятиву для арбалета, вигострюю стріли, плету сіті й самолови на кролів. Я зроду не байдикую. Нумо, цокнемося, почаркуємося! А кете каштанів! Ці каштани з Етроського лісу, от вони й підуть під добре свіженьке винце. Що ж ви задніх пасете? Я, мов поборців кінь, п'ю з кожного потічка, їй-богу!

Гімнаст йому сказав:

— Брате Жане, у вас на носі крапля!

— Ха-ха! (сказав монах). Виходить, як я по ніс у воді, то зараз і раків наловлю? Дарма, не потону! Qare? Quia[105] з носа вона вискочить, а до носа не вскочить: такий він проспиртований. О, мій друже, якби на зиму пошити чоботи з такої шкіри, можна б у них за іграшку ловити устриць — ніяким би світом такі чоботи не промокли!

— Чому (сказав Ґарґантюа) у брата Жана такий золотий ніс?

— Тому (відповів Ґранґузьє), що так Господь погодив, кожен ніс він кшталтує і ліпить за своїм Божим призволом, як гончар свої горщики.

— Тому (сказав Понократ), що брат Жан прийшов первий на ярмарок носів. От і вибрав найкращого носяру.

— Де там! (сказав монах). За нашою хвилозопією монастирською це тому, що моя мамка мала м'які цицьки. Коли я цмоктав молоко, мій ніс провалювався в них, як у масло, а там він уже сходив і ріс, наче те тісто в діжі. Від тугих цицьок годованці виходять кирпатими. Нумо, звеселіться! Ad formam nasi cognoscitur ad te levavi…