Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

Я надто добре знала обох моїх «мужчин», їхню делікатність і стриманість, а тому ясно уявила собі, як це сталося. Гійом якимось десятком-двома фраз, же більше, до того ж не дуже наголошуючи на моїй зустрічі й розмові з жінкою в чорному, розповів, що скоїлося в четвер увечері в його майстерні… Як Інгвільд причаїлася в темній кухні, як потім вона кинулася щодуху бігти до мукомельні, як ридала Інгвільд і як він перехвилювався сам…

— Я маю щось тобі сказати, Гійоме…

Капітан вертів на всі боки свою люльку, ніби не зважуючись набити її тютюном.

— Не було особливої потреби поспішати, мені здається, і розповідати вам про це раніше, — нарешті, мовив він. — Але тепер Фанні й ти повинні це знати, тоді ви будете, може, ще тактовніші й делікатніші з Інгвільд…

Він спинився на мить, як плавець, що збирається пірнути в глибину.

— Ну, гаразд, слухай! Інгвільд — не рідна дитина в сім'ї Нільсенів, а приймачка… Але в Нарвіку для всіх Інгвільд — донька Нільсенів. Після того, коли в червні сорокового року безслідно зник Єф, а точніше — після його смерті, як гадали батьки, вони були в такому розпачі, що не могли далі залишатися в Нарвіку. Переїхали до Осло, і ось у цьому місті, десь у листопаді того ж сорокового року, обставини склалися так, що їм довелося надати притулок шестимісячній дівчинці, єдиній доньці молодого норвезького подружжя, їхніх сусідів по будинку, — вони жили на тій самій площадці, що й Нільсени, — яких арештувала німецька поліція. То була Інгвільд… Батьки її так і не повернулися. На початку сорок першого року Нільсени довідалися, що обох їх розстріляно. Вони розшукували кого-небудь з родичів цієї родини, але нікого не знайшли. Тоді вони вирішили удочерити Інгвільд, Трохи згодом, уже в тисяча дев'ятсот сорок третьому році, Нільсени повернулися до Нарвіка. Дитині було три з половиною роки, — саме той вік, у якому помер їхній маленький Єф… Життя, здавалося, помалу відроджувалося. Вони нікому нічого не казали. Тільки їхній свояк, пан Оффер, знав усю правду.

— Це він і розповів тобі про все? — спитав Гійом.

— Так, ще в перших своїх листах. Він не міг інакше, бо ж я теж відверто розповів йому, чому надумав запросити Інгвільд до Франції, які я мав для цього підстави. І він настійливо радив мені держати це в таємниці від усіх, а особливо від самої Інгвільд.

Гійом не міг стримати свого хвилювання й почав широкими кроками ходити по кімнаті. Він, звичайно такий спокійний, урівноважений, відчував у ту хвилину роздратування, знервованість.

Зрештою він спинився перед дідом і спитав його з якоюсь владною вимогливістю:

— Ти кажеш про підстави, які ти мав, щоб запросити Інгвільд до Франції! Отже, у тебе справді є серйозні підстави думати, що Ян і є той хлопчик із Нарвіка? Коли б ти тільки знав, як часто ми з Фанні мучилися від того, що не наважувалися тебе спитати про це…

Капітан мовчки знизав плечима.

— Хлопчику, серце має свої підстави…

— Знаю, — кинув Гійом. — От тільки цікаво знати: чи з такими підставами й доказами капітан може щасливо допровадити свій корабель до гавані? Мене б це вельми здивувало!

— І мене теж, Гійоме! А той корабель, за який я тепер несу відповідальність, у сто крат хиткіший, аніж усі вантажні судна, котрими я будь-коли командував… Уперше, коли Ян переступив поріг Сонячних Дзиґарів, я одразу ж мимоволі подумав про те маля з Нарвіка. Ця думка пронизала мене так раптово й гостро, як удар грому з блискавкою: а що, коли це він? Щось подібне може почувати хіба що хлопець перед коханою дівчиною, з якою він зустрівся вперше. І це відчуття вже не покидало мене. Я чесно боровся з ним, — так хлопець силкується подолати своє безнадійне кохання. Та це мені не вдавалося, навпаки, весь вигляд Яна, його манера поводитись, його стриманість і мовчазність, і те, як він бентежився, коли мова заходила про його минуле, з якою жадібністю поривався до нас, і ці вічні несподівані зміни настрою дорослого хлопця, намагання віднайти душевну рівновагу, його загальна культура й освіта, що так мало пасували до роботи простого шофера мукомельні,— усе це знову й знову наводило мене на ту саму думку: може й справді Ян і є той хлопець з Нарвіка? А ота нестримна, дикувата цікавість на дорозі пізнього вечора, незабаром після приїзду Інгвільд? Безперечно, він ніяк не міг вгадати в Інгвільд своєї сестри, але ж вона приїхала з Норвегії, вона принесла з собою усі міражі й чари далекої країни, котра була, можливо, його справжньою батьківщиною…

— І дарма що це триває вже кілька місяців, — різко урвав його мову Гійом, — ти досі так нічого й не сказав Янові, не поговорив з ним?

— Бо він ні про що не питав мене! — виправдувався Капітан. І, суворо дивлячись на Гійома, додав: — Не можна так легковажно гратися з людським щастям. Не можна так просто гратися з долею двадцятирічного хлопця!.. Звісно, я міг би розповісти Янові історію хлопця з Нарвіка. А що, як потім з'ясується, що між ними немає нічого спільного? Ти уявляєш, яку кашу ми заварили б?

Гійом знову мало не перепинив Капітана. Яку кашу? Що він каже? Якщо Ян не має нічого спільного з Єфом, то його не обходитиме історія Єфа. Але в ту ж мить він уявив собі Яна таким, як той був, відколи вони познайомилися: самотній, бездомний, далекий од матері, яка, власне, і не була його матір'ю. І цьому хлопцеві, знедоленому й нещасному, як голодний пес, чи можна було сказати йому: «А знаєш, ти, певно, маєш батьків у Норвегії, але цілком можливо, що це просто збіг обставин, помилка. Єф Нільсен — не єдина дитина, що зникла під час війни. Отже, почекай, друже. Терпіння — і все з'ясується!»

Ні! Не можна так жорстоко гратися з людською долею і щастям!

— Гаразд, — погодився, нарешті, Гійом, — ми не скажемо