Читати книгу - "Маленькі дикуни"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та йшов молодий Вождь дуже повільно, і хлопчики звернули увагу на те, що він кульгає і спирається на ціпок. Він ішов, як завжди, босий, але ліва нога в нього була обмотана.
— Гілко! Що трапилось?
— Упав. Тату чомусь здалося, що я не працював, а цілий день верхи прогасав на лопаті. Він замахнувся на мене, а я миттю кинувсь йому під ноги — от так і зачепив він мене лопатою по нозі. Ох і горланив я від болю! Аж до вас, мабуть, луна докотилась…
— Еге ж, — відповів Сем. — Коли це сталося?
— Вчора, десь о четвертій.
— Точно! Ми чули страшний рев. А Ян ще каже: «Обідній поїзд запізнився». А я йому: «Який там поїзд! Це малий Бернс березової каші куштує».
— Я вже видужую, — сказав Воєнний Вождь Гілка й розмотав ногу, на якій виявилась така незначна подряпина, що за інших обставин він і уваги на неї не звернув би. Щойно ганчір’я злетіло з його ноги, Гілка, з головою поринув у табірне життя.
Як добре прокидатись удосвіта — майже на кожному дереві стрибали білочки й усюди пурхали пташки. А на загаті плескалась дика качка, що з появою хлопців миттю шугнула ввись.
— Що там? — гукнув Сем до Яна, який уважно щось розглядав на березі ставу.
Сем так і не отримав відповіді, тож підійшов до Яна і побачив, що той перемальовує чийсь слід.
— Чий це слід? — поцікавився Сем.
— Не знаю. Для ондатри надто широкий, для кішки — дуже довгі пазурі, для єнота — замалий, для норки — забагато пальців.
— Може, цей слід належить банші?[9] — Ян пирснув зі сміху.
— Чого регочеш? — скорчив серйозну міну Сем. — Побачимо, як ти сміятимешся, коли банші з’явиться в тіпі.
— А знаєш, чиї це сліди? — сказав Ян, пускаючи повз вуха всі ті страхіття, що про них базікав Сем. — Тхорячі!
— Маленький Бобре! Сину мій! Я зібрався був підказати тобі, та потім вирішив: «Ні, нехай краще сам допетрає. Хай визначить, кому ж належать ці загадкові сліди», — подумав я і так вчинив.
Сем дав легкого запотиличника Другому Вождеві й схвально кивнув. Він не мав і половини Янових знань про звірів, та все ж базікав, як справжній дока.
— Маленький Бобре! Ти майстер розгадувати сліди. Молодчага! По них ти можеш розказати все. Справжній герой! Ти можеш бути розвідником у нашому племені, та все ж тобі бракує клепки в голові. У наших мисливських володіннях є лише одне місце, де можна помітити сліди, — це тут, на грузькому березі. Може, ти й не знав, але по інших місцях — саме каміння або трава. І коли б я був слідопитом, то вигадав би такі місцинки, де кожна жива істота залишала свої сліди. Краще зробити їх на початку й у кінці стежки, а ще по обох берегах річки.
— Семе, ти геній! І як я до цього сам не дотумкав!
— Сини мої! Великому Вождеві належить думати, а тобі, Маленький Бобер, і тобі, Зелена Гілко, — працювати.
Однак Верховний Вождь взявся за справу разом з Яном, а Гілка нипав за ними, інколи припадаючи на ногу. З обох кінців хлопці розчистили від сушняку та сміття ділянку футів у двадцять і покрили її на три-чотири дюйми чорним мулом. Вони розчистили також береги струмка в чотирьох місцях: у двох — де він ховався в лісі, та ще у двох — де він заходив у Бернсові землі.
— Ну ось, — підсумував Сем, — тепер у нас є «книга відвідувачів». Майже як та, що її завели дев’ять гладух Філя Лірі, коли їх батько спорудив цегляний будинок. Кожен, хто до них приходить, може занести туди своє ім’я — звісно, коли вміє писати. Та наші гості всі залишать про себе вісточку, бо в нас може писати кожен, хто має ноги.
— І як я раніше не додумався? — не міг заспокоїтись Ян. — А знаєш, — звернувся він до Сема. — Навколо тіпі ми також маємо зробити альбом.
Це було нескладне завдання, адже поверхня тут була рівна й чиста. Гай навіть геть забув припадати на ногу й завзято допомагав виносити попіл та пісок з ями посеред намету. Потім він тупнув своєю лопатоподібною босою ступнею по сторінці «альбому», залишивши на ній перший слід.
— Як? Ви тут ночуєте? — здивувався Гай, побачивши в тіпі ліжко, каструлі та сковорідки.
— Еге ж!
— Я теж хочу до вас. Мама стовідсотково відпустить мене, а от тато…
— Ой, ти не знаєш, як переконати свого тата? Скажи йому, що ми тебе не приймаємо, і він дозволить. А ще краще, поплач, що старий Рафтен погнав тебе зі своєї землі, і він сам тебе сюди приведе.
— Тут таке ліжко, що вистачить місця й для трьох, — зауважив Гілка.
— А оце дзуськи, — попередив Дятел. — Ми — проти, бо Третій Вождь — лідер із призів за неохайність. Постав собі окреме ліжко — по той бік вогнища.
— Я не вмію.
— Ми навчимо. Ти спершу злітай додому за ковдрою та харчами.
Хлопчики самі зладнали друге ліжко, а Гай не поспішав додому. Він добре знав, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленькі дикуни», після закриття браузера.