Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

тобто змислів, яких і сам не розумів. Це принесло йому, з одного боку, звільнення, а з іншого — тугу, яка перетворилась у лімфатичний, образно кажучи, вузол, який не ріс, але й не зникав, був-бо завжди під його шкірою. Він із тим змирився, це так, але вряди-годи вузол починав йому боліти. І так протяглося дотепер, доки з’явилася в його захаращеному книгами гнізді химерна Коза, отака собі Комп’ютерна Діва з букетом яскраво-червоних троянд, а вдруге — з букетом троянд, між якими одна була оранжева, тобто призначена на те, щоб запалали інші, як сонячна пляма чи запалений сірник. І дивна річ із тими букетами: він їх не розтоптав і не спустив у сміттєпровід, а поставив у глиняне горнятко, спершу одного, а тоді всунув і другого букета, відтак вони перемішалися — стояли і на кухні, бо квартира його однокімнатна. А коли садив до горнятка квіти з другого, то не міг не відзначити, що той перший не зів’яв анітрішки і виглядав так, ніби його щойно принесли. І це його, признався, потужно вразило, не менше, як те, що Комп’ютерна Діва виявилася Ж. Смикальською, — побачив у тому незбагненний (ба й містичний) зв’язок, а перепустивши через себе фактаж (це вже чинив як науковець), Микола Лико не міг не зауважити, що ці факти поміж себе пов’язуються; так буває часом при історичному досліді, коли спершу з’являються факти, які, пов’язавшись, перетворюються на частину якоїсь історії. Тоді з’являється другий, третій фрагмент і з сутінків невідомого починає проростати і с т о р і я.

Так і тут. Спершу з’явилася Ж. Смикальська (не видимо, а в друкованій на його спогади рецензії), — це й був початок, як сигнал ґонґа, що спокій його певною мірою зруйнував. Потім Ж. Смикальська утілилась у Комп’ютерну Діву і з’явився перший букет, якого він не міг не пов’язати з букетом, присланим закоханою в нього Наткою. Притому виходило, що й Комп’ютерна Діва не була випадковою появою, а мав знати її віддавен: саме вона виявилась у хорі (якому Микола виголосив свою лекцію), поки що не виділяючись із маси; саме вона стала нареченою на весіллі його добре знайомого Велимира Прутнюка; згодом саме вона сиділа в одному ряді з ним на концерті, хоч і не впритул.

Отже, виходило: не буквально, а подібно повторювала, ні, не переслідування, а, сказати б, часову прив’язаність до нього — це Натка вдалася до переслідування. Свого часу ті зіткнення оминули його увагу, він цілковито забув і про власну промову на весіллі Кози з Прутнюком, а те, що там сказав, також якось із ним пов’язувалося. Але її уваги це не оминуло, бо всі ті здибання чітко й твердо пам’ятала, хоча вони знайомими фактично не були.

Зрештою, Микола з Велимиром перестав зустрічатися, бо той зі своїми жонами та музикою жив ув одній сфері, а він — у іншій. І тут його знову осяяло: Господи, таж Прутнюк був дуже схожий на Михайла Максимовича, що його намалював Тарас Шевченко. Він метнувся до тому, де зібрано художні твори поета з того періоду, нервово почав гортати й нарешті дістався до того портрета. Сумнівів не було: Прутнюк вельми подобав на того, кого зобразив Шевченко, хоч і не конечно. Відтоді Коза не переставала за ним стежити отими пильними, часом холодними, а часом гарячими очима. Відтак настала хвилина (і тут, як на мене, автора, не минулося без виграшок мойр), коли вирішила різко про себе нагадати; зрештою, і його скромна, малотиражна книжка спогадів не залишилася нею не помічена, — Коза навіть пішла на відчайдушний крок, щоб його уразити, хоча й сховалася за химерним псевдонімом.

І він, Микола Лико, тоді уразився, не тільки я. Але й це мало що давало, щоб наблизитися до нього. Микола, звісно, не відав, у який спосіб вона опинилась у видавництві, де вдруге видавав свою книгу, і чому саме вона взялася її набирати. І чи сліпим випадком було й те, що пошкодив собі ногу. Я ж, автор, тут знову скажу: все відбулося не без участі мойр, бо ті все можуть. Коли ж це заперечити, то цього вузла ніяк не розв’язати.

6

Наступного, третього разу вона прийшла до нього без букета. Зайве говорити, що у видавництво він не зателефонував і від її послуг не відмовився, — людська природа слабка.

Але про принесені букети сказати варто — квіти й досі не зів’яли й не осипали пелюсток, хіба деякі (очевидно, з букета першого) трохи й присохли, ледь-ледь…

Цього ж разу вона вступила в його двері, освітлена яскравою, тренованою, як ув актриси, усмішкою (Микола навіть визначив: з інтимним наповненням), ніби між ними давно тривав роман. Саме того дня й випав перший сніг, про який уже йшлося, і все яскраво засвітилося. Отож і та усмішка була як перший сніг.

Микола допоміг їй скинути пальтечко (в минулі рази приходила у светрі, а ще у курточці, якої не скидала), а коли наблизився до неї, на нього потужно повіяв солодко-пряний дух, що гостро мого приятеля схвилював. Йому безглуздо захотілося її обійняти разом із пальтечком, а по змозі перевірити, чи має вона перса, власне кажучи, персики (це вже я так піджартовую — автор), але вчасно схаменувся. Сьогодні Комп’ютерна Діва була запакована в обтислі штани, але блузка виявилася декольтована, а на довгій голій шиї висів набір бляшок, як це буває в шаманів, і вони глухо поторохкували при рухах.

Микола відчув, як йому до обличчя прилила кров, і суворо наказав собі не розпускатися. Але вона, тільки-но сівши на канапці (він уже присів на розвернутому біля столу стільці), повернула до нього обличчя й відразу ж облила його потоком звабної енергії, від чого всі черв’ячки в його грудях дружно заворушилися.

— Ви сьогодні в доброму гуморі, — зауважив він.

— Завжди в доброму гуморі, коли тікаю з роботи.

— Я вже ходячий і можу звільнити вас од обов’язку, — цілком невлад мовив він.

Фраза була самозахисна, і він подумки похвалив себе за стриманість.

— Але це не чинить мені жодних труднощів! У вас так приємно.