Читати книгу - "Векша"

тебе доведе. Біля моря город стоїть, Селіном зветься, в ньому ваші гості, коли в Греччину і з Греччини пливуть, завжди зупиняються. Може, тобі пощастить, трапиться там хтось із своїх. Та тільки не говори з кожним зустрічним, бо й серед наших є всякі, і добрі й лихі. Хоч ти й схожий на болгарина, та річ твоя видасть тебе, що чужинець. Ще схоплять, почнуть допитувати — і хто ти, звідки, куди йдеш. А наш цар Петро[55] в дружбі з ромеями. Навіть царицю собі взяв з ромейок, царя Романа онуку. Ліпше бідаків питай, коли що треба. Вони тебе й нагодують, і путь далі вкажуть.

Подякував Векша старому, присягнувся згадувати все життя, як отця рідного.

Хотів віддати йому ті монети грецькі, що в нього в пояску були зашиті, але пастух не взяв та ще й образився:

— Сховай, сховай їх, вони тобі ще знадобляться. А мені, коли хочеш якусь пам’ятку лишити по собі, давай-но отого ножаку, — вказав старий на меч, що висів, у Векші на пояску. — Злі люди на розбій таке видумали, а мені буде чим деревину розщепити, щоб вогнем себе в стужу зігріти. Тобі ж він тільки зашкодить.

Одчепив Векша меча, простягнув доброму болгаринові. Відтак уклонився в ноги й рушив у путь-дорогу.

НА ДНІПРО ПО РИБУ

Котить свої хвилі привільний Дунай широкою долиною. Як і на Дніпрі, тут верби, осокори, явори на березі поросли, левади, луки зелені обабіч ріки послалися. Немає тільки Дунаю в землі болгарській ні порогів загрозливих, ні берегів крутих, гористих. Схоче — в поле заверне, шмат землі відхопить, забажає — попід гаєм зеленим проляже, вербу рясну підмиє, на забавку з собою умкне.

Пливуть річкою човни, лодії, плоти — ліку їм немає. А ще більше перехожих-проїжджих на дорозі прибережній битій: і вдень і вночі кушпелить вона курявою від возів і худоби прогончої, і вдень і вночі не вщухає на ній гомін людський. І все то гомін зрозумілий, мовби рідний Векші.

Іде він, поспішає, землі під ногами не чує. Така вона легка йому, ця путь видається.

Кінчилися харчі, завернув у оселю придорожню поїсти щось купити. Замахала на нього руками, не взяла молодиця плати за хлібець-житнячок та ще й квасом напоїла, ягід у шапку насипала.

— Гріх великий, — каже, — за харч з подорожнього брати.

Надійде вечір, не хоче Векша людей тривожити, щоб ночувати пустили, під кущем виспиться, а розвидниться надворі — знову в путь.

Прийшов до Селіна. Город хоч і невеликий, зате гарний. Подався Векша одразу ж до причалу, думав, може, й справді гостей руських стріне. Суден багато там стоїть, а своїх жодного не побачив.

Почали думки невеселі Векшу облягати: як же йому тепер море пересягнути, до Дніпра дістатися? Може, подорожні які лучаться, за весляра до них би попросився. Та спробуй взнати, хто тут куди пливтиме. Заговорив би до кого із городян, так не відає, як і підступитися до них.

Потрапив, никаючи, на торжище. Людей там, як і на київському, — не пробитися. А скоморохів — наче комашні. Ходить Векша між рядами, до всього придивляється, прислухається. Аж глянь — у будочці, де хліб продається, чоловік позіхає, на покупців вижидаючи. Підійшов, сторгував маленький коровай. Потім зважився, запитав:

— Не скажеш, чоловіче добрий, де б роботу яку знайти?

— А ти он до того звернись, якщо мошви не боїшся, — показав на ошатного сивобородого діда, котрого обступив гурт простоволосих голодранців.

Векша став збоку, прислухався. Вони вимагали від старого якусь платню, він упирався. Найбільше напосідав на нього довготелесий рябий чоловік. Врешті дід ткнув їм щось, і гурт подався в пивницю навпроти.

Векша підійшов, зняв шапку, вклонився.

— Чого тобі? — запитав сердито старий, теліпнувши довгою, мов кінська грива, бородою.

— Може, робота яка у вас є?

Зміряв його дід поглядом.

— У лов на Дніпро-ріку згоден?

Подих перехопило Векші, слів не знаходилося.

— Іншої роботи немає, — одвернувся дід і хотів іти пріч.

— Піду, господарю, піду! — отямився Векша. — Чому ж не згоден?

— Любене! — гукнув дід до пивниці.

З дверей висунулась розпатлана голова. Це був той, що най-завзятіше вимагав плату.

— Ось, — ткнув пальцем на Векшу, — роботи шукає. Може, приймеш до себе? — і пішов геть.

Любен, уже добре підхмелений, набрав поважного вигляду і, втупившись у Векшу посоловілими очима, пробасив:

— Вершу від невода одрізняєш?

— Аякже. Рибалив удома.

— А вино пити також можеш?

Векша одразу склав ціну Любенові і відповів примовкою:

— П’ю мед і квас, а забачу пиво — теж не пройду мимо.

— Не про-о-йду… — протягнув Любен презирливо. — Так усякий дурень не пройде, коли підносять. А сам пиво поставити можеш?

— Ось усе, що маю, — вийняв Векша дві срібні монети, які в нього лишилися. — А ще добуду, то й про вас не забуду.

— Другарю ти мій! — скрикнув Любен, і де й поділась його пиха. — Та це ж на добре відро!..

Обійняв за плечі й потяг у пивницю.

— Наш другар новий! — гукнув до товариства. — Честь рибальську знає! — кинув на стіл монети.

— Гала! Гала!.. — загуділи веселі голоси. Потіснилися, звільнили місце для Векші.

Налили йому череп’яного ковшика — і пішла