Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

І знову всі сміялися, а Іржик дзвінкіше всіх. Я дуже люблю слухати її сміх. Мені б хотілося чути цей сміх завжди. Але на відміну від Кирила Куличенка мені не завжди вдається сказати щось смішне чи веселе. Отже, виходить, що Іржик здебільшого сміється для Кирила, а ми при тому просто присутні.

Тим часом Максим Грабченко закріпив якимись гаками чи зажимами своє крісло і швидко-швидко почав крутити корбу, на яку я спершу не звернув уваги. Крісло разом з Максимом відірвалося від землі і швидко й плавно почало підніматися до рівня билець лоджії. Максим гойднувся, подався всім тілом вперед і здійснив м'яку посадку на підлозі лоджії.

— Давай, братва! — скомандував Вадик і першим поліз через бильця лоджії слідом за Максимом, дзенькаючи ковзанами об бетон стіни. За ним полізли інші хлопці й Іржик.

— А ти що, чекаєш запрошувального квитка? — гукнув мені Кирило.

— Та якось незручно, може, краще через двері, — знітився я.

— Давай, давай, — озвався Максим, — в нашій квартирі дверима користується лише моя мама, а вона зараз на роботі.

І я поліз через бильця лоджії слідом за ними. В лоджії вони сі поскидали черевики з ковзанами, а Максим відчепив свої металеві полози, і його крісло тепер залишилося тільки на колесах. Він в'їхав в квартиру першим, слідом за ним увійшла Іржик, а за нею всі ми. Я звернув увагу на те, як ввічливо всі вони пропускали Іржика в дверях, що вели з лоджії в квартиру. Робилося це так вишукано, з таким кумедним поклоном і разом з тим з таким серйозним виглядом, що я зрозумів: знову якась гра, якась витівка і знову, напевне, автор її — Кирило, бо влітку, в колгоспі, за ними такої галантності не водилося. Траплялося хлопцям пхатися попереду дівчат, і ніхто на це не зважав. А тут — дивись ти якими лицарями поставали!

В кімнаті я врочисто вручив Іржикові веретено з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою:

— Твій творчий доробок!

— Спасибі, — зашарілася Іржик і стала надзвичайно милою, навіть її звична насмішкуватість кудись зникла. — А знаєш, Васю, мені страх як хотілося мати таке веретено, але я тоді посоромилася попросити його у твоєї бабусі. А зараз… Зараз я дуже вдячна тобі і їй. Передаси їй низький уклін від мене і скажеш, що я її часто згадую.

— Спасибі…

Але Кирило не був би Кирилом, коли б не докинув:

— Певен, що вона згадує не стільки твою бабусю, як ті пиріжки з вишнями, якими твоя бабуся нас тоді частувала. Коли такий пиріжок, він ще теплий, вмочувати в мед… м-м-м…

Кирило зобразив на своєму обличчі таку насолоду, що всі ми мимоволі ковтнули слину. Тим часом веретено з сірою вовняною ниткою пішло по руках. Його розглядали з цікавістю, а я подумав, що мине кілька десятків років і з такою ж цікавістю діти або й дорослі розглядатимуть яку-небудь кулькову ручку нинішнього виробництва чи ще який-небудь інший побутовий предмет, який потрапить у майбутнє.

Тільки Вадик зневажливо хмикнув:

— Теж мені — техніка! В одну бабську силу. Іржик, ти що, справді збираєшся ним щось прясти?

— А що?

— Слухайте, слухайте, — крикнув Кирило, — слухайте і не кажіть потім, що ви не чули! Отже, слухайте! В шістдесят дев'ятій квартирі живе собака. Тобто я хочу сказати, що він не один там живе, а з хазяями. Але не будемо поки що про хазяїв, скажемо про собаку. Він надзвичайно волохатий. Якась кавказька вівчарка, чи що. Ну, ви ж її бачили не раз у дворі! Диво, до чого волохатий пес. От коли б начесати з нього вовни, то Іржик могла б…

— Торкнися, торкнися собачки, — порадила Іржик, — і як залишишся живим, як та цюця тебе не з'їсть, як ти начешеш вовни з неї, я ту вовну спряду і сплету тобі напульснички…

— Хлопці, а що таке напульсники, справді? Їх як зодягати? Через голову чи через ноги?

— У Гоголя зустрічається це слово, — пригадав Толик.

Але що таке напульсники і як їх зодягати, через голову чи через ноги, не знав навіть Кирило Куличенко.

Я дістав з кишені вищерблену картушку компаса і першому показав її Максимові. Він покрутив її в руках:

— Компас військового зразка. Точнісінько такий у мого тата. Він з ним ходить по тайзі. А татові він дістався від мого діда. Дід привіз з фронту і подарував татові, коли тато був ще зовсім малим.

— По дідах у нас спеціаліст Вася Сорока, — нагадав Вадик, але цього разу ніхто не засміявся.

— О, тут видряпані ініціали, — звернув увагу Максим, — дві літери: «І» та «Ш».

— Так, — пояснив я, — компас три тижні тому знайшов один наш сільський пацан на місці боїв. Коли б вдалося розшифрувати ці ініціали, взнати прізвище офіцера, якому належав компас, можна було б багато чого дізнатися…

— «І» — «Ша», «І», «Ша», — задумливо повторював Максим, обертаючи вищерблену картушку на всі боки, ніби сподівався-таки знайти на ній повністю видряпане прізвище. А всі, хто були в кімнаті, почали наввипередки вгадувати, що могли значити ті дві літери: «І» та «Ш».

Як не диво, але йшли вони тим шляхом, що й я тоді, стоячи на леваді біля Льончика. Ніхто не назвав першим ім'я Іван.

— Ілько Шеремет!

— Ігнат Шубін!

— Ігор Шавловський!

— Ілларіон Шаблін! — вигукували хлопці один перед другого.

І раптом Максим сказав:

— Іван Швецов!

Всі змовкли, принишкли, всі дивилися на Максима як зачаровані.

Я не розумів, що сталося, чому таке звичайне сполучення звичного імені Іван з досить поширеним прізвищем Швецов так їх глибоко вразило.

— А що? — клацнув пальцями Кирило. — Дуже навіть може бути!

— Полковника я беру на себе! — вигукнув Вадик, вихопив з рук