Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

З першого погляду дивним здається, як журналіст Макс Вальтер опинився на дредноуті «Фрідріх», флагманському судні адмірала Гакензена. Адже відомо, що адмірал, ця вихована в традиціях військового флоту людина, так не полюбляв пресу, що навіть не терпів будь-якої згадки про репортерів. Проте, справа остаточно з’ясовується тим, що Макс Вальтер був родинним знайомим адмірала Гакензена. Тільки з цієї причини Макс Вальтер і дістав дозвіл бути представником преси на флагманському кораблі; тільки завдяки цьому і дійшли до людства певні відомості про жахливі події, що відбулися вночі 22 і на світанку 23 квітня.

Преса не знала, звичайно, нічого про відплиття ескадри адмірала Гакензена. Не могла преса знати нічого і про завдання ескадри. Макс Вальтер, племінник пані Гакензен, дружини адмірала, довідався про це цілком неофіціально. Після довгих суперечок і прохань йому пощастило дістати дозвіл адмірала бути на дредноуті «Фрідріх» — проте, з категоричною умовою відмовитися від будь-яких спроб дати хоча б одне слово інформації в газету аж до того моменту, коли ескадра кине якорі, повернувшись з операції.

Отже, навіть сама газета «Пост» не знала нічого певного, куди подівся її найкращий репортер, що 20 квітня не з’явився до редакції. І великою несподіванкою було повідомлення, одержане в редакції телеграфом від одного з кореспондентів на Балтійському узбережжі:

«Рибальські човни витягли труп Макса Вальтера. У кишенях знайдено документи і блокнот. Дуже важливі записи, які він провадив на борту дредноута «Фрідріх». Блокнот надіслано до редакції авіапоштою».

З яким же нетерпінням чекала редакція — від головного редактора до хлопчиська-кур’єра — того блокнота! Нарешті, блокнот опинився в руках редактора, ще вогкий від морської води. Сторінки його злиплися. Проте, прочитати можна було майже все. Тільки тепер редакція «Пост» довідалася про долю Макса Вальтера, свого найкращого репортера, що виконав свій обов’язок, записуючи до блокнота все аж до останнього моменту…

Ось ряд обставин, що дали змогу газеті «Пост», єдиній у світі, вмістити на першій сторінці зміст сторінок блокнота Макса Вальтера, сторінок, на яких поспішним почерком, частенько досить нерозбірливо, була описана історія загибелі ескадри адмірала Гакензена. Редакційний вступ розповідав із сумом про долю самого Макса Вильтера, що його портрет у траурній рамці був уміщений в центрі першої сторінки газети.

Отже, ми беремо з газети «Пост» без жодного виправлення або скорочення записи Макса Вальтера — представника преси на дредноуті «Фрідріх», флагманському судні ескадри адмірала Гакензена, що входила до складу частин, які брали участь у комбінованому нападі 23 квітня на Радянський Союз.

Я хочу записувати до цього блокнота все, що зможу. Шкода, що не почав цього до того, як опинився на борту дредноута «Фрідріх». Адже, крім мене, тут немає жодної людини, що збиралася б розповідати про всі події, які чекають на нас у темряві майбутнього. До речі, вже темно.

Ескадра посувається на схід. З наказу адмірала всі сигнальні вогні на кораблях потушені. Ескадра йде в цілковитій темряві. З палуби «Фрідріха» не видно жодного судна, хоч я знаю, що вся ескадра пливе тут же.

Спереду посуваються легкі міноноски, винищувачі. Потім ідуть крейсери й дредноути. В центрі ескадри — транспортні судна з десантними загонами морської піхоти і моторизованої артилерії та авіаматки з літаками.

Все це я знаю із розмов з лейтенантом Енгелем, що люб’язно з’ясував мені порядок руху ескадри. Це дуже складна річ для мене — суто цивільної людини. Але мені здається, що все розгортається, як на чудово організованих маневрах. Принаймні, розгорталося так, поки я мав змогу бачити судна.

Проте, я певен, що й тепер, у темряві, все йде гаразд. Отже, кидаю останній погляд на море (власне не на море, а в темряву, звідки лине шум хвиль) і спускаюся вниз до каюти адмірала.

Все гаразд. Адмірал, правда, сказав мені:

— Мене трохи непокоїть, що ми не маємо ніяких відомостей про ворога. Звісно, йому нічого не може бути відомо про наш рух, а проте… Бачите, Макс, тут, у цьому районі затоки, вже мали би бути деякі радянські дозорні судна. Адже час тепер для більшовиків непевний, і за всіма даними вони мають підстави побоюватися нападу. Отже мені дивно, що вони такі легкодухі. Тут — щось не так. Увесь мій досвід свідчить, що підкреслена байдужість ворога ховає під собою завжди щось несподіване.

Адмірал на хвилинку замовк, а потім додав:

— Ми не зустріли ще жодного корабля, як наблизилися до радянських вод.

— Але — може вони й були?.. Адже в цій темряві… — нерішуче сказав я.

Адмірал похмуро усміхнувся:

— Жаль, що ви, Макс, ще не відмовились від уявлення про сучасний флот, як про щось старе, приблизно таке, як була ескадра Нельсона. З того часу, запевняю вас, багато чого змінилося. Наївно було б удосконалювати всі види зброї, забувши про морський військовий флот. Ви що ж, гадаєте, що ми й досі спостерігаємо вночі ворога, видряпавшись на щоглу і звідти роздивляючись у темряві ворожу ескадру?..

Він невесело розсміявся. Очевидно, йому самому сподобався власний жарт. Я почував себе ніяково. Як погано бути цивільною людиною, нічого не знати про сучасну військову техніку!

Адмірал помітив мою розгубленість і почав серйозно розповідати про цікаві речі, про які я досі нічого не знав.

Виходить, що в цій густій темряві можна добре бачити — і не просто перед собою, а навіть за кілька кілометрів. Адмірал коротко розповів мені, що ескадра, чи її дозорні пункти, відчули б наявність будь-яких кораблів на відстані десяти-п’ятнадцяти кілометрів. Це робиться надзвичайно просто — і водночас дуже складним способом. Спробую викласти те, що зрозумів.