Читати книгу - "Миколаївське небо"

скидався на тісто, у яке майстерний кухар занурював край дерев’яної качалки. Перший поверх далекого будинку — без людей — увійшов майже наполовину, і скло з дзенькотом шпильки, що зірвалася з волосся королеви балу, вилетіло з рам. Целофановим конфетті засріблилося в спекотному повітрі. Перелякані відвідувачі домів-примар збігали сходами на другі поверхи й перескакували через бортики балконів, що впиралися днищами в пісок. На кілька хвилин рух багатоповерхівок зупинився, Піски немов дозволяли всім вибратися. Потім, ривком проковтнувши виступи лоджій, піщана рівнина облизала слизькими язиками новий поверх. І продовжила трапезу.

Людей виводили з території. Костянтин нерухомо стояв посередині побудованого ним району, оточений осідаючими кондомініумами. Його мовби ніхто не помічав. Ніби він сам був привидом.

Але ось підбіг виконроб Леонідович і схопив його за лікоть.

— Не треба, Костянтине Едуардовичу! Втікайте звідси! Нічого ви вже не зміните! Все скінчено!

Костянтин похитав головою, і виконроб зрозумів, що тягти його. звідси марно:

Будинки осідали до восьмої вечора. Коли сонце сідало, з піску стирчали лише присадкуваті коробки пентхаусів, втикані антенами, кабінками ліфтових моторів, громовідводами. Потім щупальця піску зімкнулися над їхніми запорошеними дахами, сплелися в смерчове макраме — і поглинули їх.

Літнім вечором над Пісками, рівними і нескореними, лунало схоже на статичні радіоперешкоди піцикато цвіркунів.

Будбригаду після дивного інциденту, як висловився раніше Леонідович, тягали по судах, але звинуватити їх у недбалості або саботажі не вдалося. У висновках комісії, що побувала в будинках, не знайшли ніяких скарг. При розкопках будинків під пісками також не знайшли, тому бригаду відпустили.

Виконроб Леонідович, переживши це будівництво, пішов на пенсію, але через місяць оговтався й улаштувався сторожем на кормову базу.

Геннадія місцеві жителі ще бачили кілька разів, він прогулювався пустирем, але потім зник. Пропав безвісти. Казали, що він знайшов-таки двері в паралельний світ і не відмовився ними скористатися.

А Костянтин поїхав назад до Києва й продовжив будувати нові райони. Було нестерпно важко повернути довіру до себе. Усі ставилися до Костянтина з побоюванням, йому довелося змінити ім’я, щоб розірвати зв’язок з тим миколаївським будівництвом. Він почав спочатку, з проектувальника системи зовнішніх дренажних труб. Довелося заново будувати в собі інженера.

Але він вистояв.

11–20 лютого, 2006

Сергій А. Вольнов
МИКОЛАЇВ ДЕНЬ

Присвячується всім, хто народився й живе в цьому Місті

Миколаївський морський порт зустрів «Андрія Голубєва» далеко не ласкаво. Похмуре свинцево-сіре небо кілька раз на добу виливало осоружний дрібний дощ. Мокрота сіялася осіння, без щонайменших домішок снігу, але холод при цьому панував цілком зимовий…

Стара восьмитрюмна «калоша» стала під завантаження брухту. На тиждень, як мінімум. Цілу добу, з невеличкими паузами, гримів спотворений метал, заповнюючи трюми. На березі він був звалений у величезну купу, з вигляду рази в три більшу за саме судно.

Того дня Юрій заступив на вахту. Матрос перебував біля трапа, відбираючи документи в тих, що прибували на борт, і видаючи бейджики натомість. Робота легка, але нудна. Тужлива навіть. Адже приходять тільки місцеві тальмани[1] та портові робочі, що подають сигнали кранівникам…

Такі спеціальні люди, які спостерігають за вантаженням. Щоб не підсунули каміння, балони всілякі, чи фольгу. Усіляке-різне в металобрухті, як виявилось, трапляється. Починаючи з кузовів легковичків і закінчуючи кладовищенськими огорожами. Іржа, дрантя і непотріб в асортименті. Ну і, звичайно ж, незмінні каналізаційні люки.

Юрію все це було в новинку. Тому що пішов він усього лише в другий рейс. Закінчивши інститут, вирішив трохи поплавати, так би мовити, скласти стартовий капітал. У свій перший рейс хлопець ходив палубним матросом на поромі «Новоросійськ — Стамбул». Потім перевівся матросом-мотористом на «Андрія Голубєва» — стару посудину, за якою вже років двадцять як газорізка плакала, величезними іскристими сльозами. Під шаром чорної фарби, якою зараз був пофарбований корпус, виразно виднілись попередні назви судна, одна на носі, інша — на кормі: «Художник Хачатурян» і ще щось грузинською. (Кормову надбудову пофарбували в отруйно-помаранчевий колір, до і речі, і це зовсім не додало старому кориту з чарівності). Закінчивши дрібний ремонт у Новоросійському порту, ветеран чорноморського флоту відправився в український порт Миколаїв…

Погодка, і без того мерзенна, сльотава, цього дня видалася особливо паскудною. Дощу набридло вдавати з себе осінню мряку, і часом він переходив у липкий мокрий сніг. Кутаючися в бушлат, хлопець забився в куточок, де не так сильно дуло, і дивився, як за сніжною пеленою рухаються портальні крани. Велетенські механізми видавали химерні звуки, і здавалося, що там, на березі, неспокійно топчеться череда динозаврів.

— Нудьгуєш?

Хлопець обернувся на голос. Біля нього стояв Вітька Іванов, судновий кок, бувалий вже маріман і штатний веселун команди.

— А варіанти? — знизав плечима Юрко.

Іванов, голосно гмикнувши, розплився в задоволеній усмішці. Потім, злодійкувато стрельнувши очима довкола, відкинув низ куртки, накинутої поверх колись білої поварської куфайки… Продемонстрував почату пляшку горілки.

— Потрохи, — сказав він, знову озирнувшись. — Для сугріву, типу як. Суто в медичних цілях.

Юрко не те щоб любителем алкоголю був, але… погода більш ніж сприяла.

— А Дракон? — все ж таки запитав він.

— По-перше, Дракона на борту нема, — кумедно скорчивши зухвалу руду морду, розвіяв його сумніви Вітька. — А по-друге, ми ж потрохи?

Матрос, погодившись, махнув рукою. Із спритністю бувалого фокусника кок дістав з повітря склянку і два невеликі зелені яблучка.

— Для особливо вимогливої публіки можу запропонувати на закусь цукерочку, — повідомив Іванов, наповнюючи стакан до