Читати книгу - "Комашина тарзанка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Коли до нас приходили гості, готував переважно батько. Він любив і умів готувати, але звик робити це не тоді, коли потрібно, а тоді, коли на нього находив відповідний настрій, і страшенно нервував, якщо страва не вдавалася або якщо її з’їдали як буденну вечерю і належно не захоплювалися майстерністю кухаря. Щоденні обіди і вечері готувала мати, і батько нещадно критикував майже все, що вона робила, або ж повчав її, ніби малу дитину.
Знаєш, коли я так пишу це все, батько виглядає якимось тупуватим тираном, а мати безборонною теличкою, але насправді все було зовсім не так. Ти ж розумієш. Зрештою, можливо, ти знаєш про життя моїх батьків значно більше, ніж я, бо наші матері завжди були найближчими подругами і ти могла випадково чути їхні розмови і знати навіть те, що від мене приховувалося. Ми з тобою ніколи про це не розмовляли. Та, напевно, і не варто.
Мої батьки справді були чи принаймні могли стати хорошою парою. Мати за складом характеру ідеально надавалася на «дружину генія», вона мудро залишалася на задньому плані і робила вигляд, ніби батько і справді вирішує у нашій сім’ї все, хоча усвідомлювала, що насправді все тримається на ній.
Я потроху звик до домашніх вистав, які відбувалися щоразу, коли до нас приходили гості. Спершу всі куштували приготоване батьком печене м’ясо і захоплено прицмокували, а він детально розповідав рецепт і свої кухарські таємниці, демонстрував ідеально наточені ножі, сушений базилік власного приготування, саморобні вурчестер чи табаско, які виготовляв у домашніх умовах із доступного тоді скромного асортименту складників. Потім пили каву з яким-небудь кардамоном, яку батько подавав на стіл із загадковою посмішкою гіпнотизера, їли десерт, а після десерту починалася демонстрація картин. Мати у всьому цьому відігравала роль модератора. Закуповувала необхідні продукти, планувала меню, асистувала батькові на кухні, а потім першою починала хвалити батькову майстерність на випадок, якби гості не здогадалися, як саме потрібно поводитися.
З роками ці їхні ритуали ставали все більш комічними і штучними, бо мати відчувала, що батькові запої частішають у періоди, коли йому бракує захоплених відгуків і він починає сумніватися, чи достатньо талановитий. Вона вважала, що винен у цьому не він сам, а недоотримана в дитинстві батьківська любов, а також його надмірна вразливість та емоційна нестабільність, властиві усім митцям. Зараз, із відстані років, мене вражає материна терплячість, і я розумію, що моя теперішня поведінка дуже невдячна, адже вона робила все це великою мірою через мене, намагалася захистити мене від батькових нападів гніву та алкогольних ексцесів, які з роками все частішали.
Напевно, все було б по-іншому, якби батько продовжував розвиватися як художник. Але його картини не надавалися до демонстрації на офіційних виставках, і все, що йому залишалося, це посиденьки з поодинокими шанувальниками у майстерні. Шанувальники висловлювали своє захоплення, розпачали, що все це не можна виставити для ширшого огляду, батько тішився, шкодував себе і вчергове напивався. Часом, коли він надто довго не повертався з майстерні, мати забирала мене, і ми йшли ночувати до знайомих. Інколи залишалися вдома і посеред ночі чули гуркіт батькового приходу. Він будив нас і починав читати лекцію про неосвічений плебс довкола, нездатний оцінити його талант.
В одну з таких ночей мати і прийняла рішення про виїзд. Вони кілька років виробляли документи, вчили мову і залагоджували формальності, але я відчував, що і їм, як і мені, здається, ніби все це не насправді, що це безкінечне чекання і постійні вагання так ніколи і не завершаться, що ніякого виїзду не буде, що це просто ідея, з якою приємно жити, чергова ілюзія, яка допоможе легше долати щоденну рутину.
Я пригадую тодішній настрій. У ньому був якийсь неспокій, схожий на творчий. Усі розмови із знайомими зводилися до питання, варто чи не варто їхати. Одні розповідали історії про вдалі виїзди, інші відраджували. Як правило, відраджували ті, хто бував за кордоном і на власні очі бачив, як виглядають вдалі і невдалі виїзди, а переконували ті, хто все життя тільки мріяв кудись поїхати. Але суть була, ясна річ, не в тому, щоб знайти правильну відповідь на питання, їхати чи ні. Батьки, як і їхні знайомі, добре розуміли, що такої відповіді не існує. Із сьогоднішньої перспективи мені здається найцікавішим саме той стан постійного бродіння й очікування, у якому ми тоді жили.
Напевно, у такому стані перебувають вагітні жінки, коли розуміють, що кожна мить їхнього існування наповнена сенсом і цей сенс – у простому очікуванні. І навіть якщо очікування це наповнене фізичним болем чи страхом, витримати все це набагато легше через усвідомлення глибокої і таємничої змістовності своєї місії.
Хоча порівняння, ясна річ, неточне. Кожне очікування має сенс само по собі. Це перехід в якийсь особливий стан, коли час ніби сповільнюється і його відлік набуває важливості, а разом з тим чіткіше запам’ятовуються окремі епізоди, адже всі вони згодом пригадуватимуться як етапи важливого процесу.
Люди, які чекають, мають час і бажання замислитися над речами, важливішими, ніж прості буденні клопоти. Саме тому чекання таке нестерпне для людей, не схильних до філософських роздумів.
Можливо, ці відчуття мають якусь релігійну чи принаймні містичну природу, адже очікування – це реабілітоване, змістовне проведення часу, це час, звільнений від пошуку сенсу в житті, адже на короткий проміжок часу цей сенс зосереджується саме в чеканні.
За ті роки батько намалював свої найкращі картини. Деякі з них батьки забрали з собою, а частина загубилася, як загубилася уся їхня бібліотека і майже всі світлини, які у нас були. Світлин мені шкода навіть більше, ніж бібліотеки. Але найбільше шкода, ясна річ, картин.
Поки ми чекали дозволу на виїзд і вечорами вивчали карти, намагаючись уявити, де саме будемо мешкати, розповідали одне одному, де б хотіли мешкати, стосунки батьків були дуже гармонійними. Такого взаєморозуміння між ними я не пригадую ні до того, ні пізніше. Батько майже перестав пити і пообіцяв матері, що відразу ж по переїзді знайде собі «нормальну» роботу і назавжди покине малювати. Він навіть почувався гордим за рішення пожертвувати собою задля сім’ї і можливості дати дитині хорошу освіту.
Згодом, коли він уже знову почав пити, я не раз вислуховував від нього, що він міг би стати генієм,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комашина тарзанка», після закриття браузера.