Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

то радість, яку їй заповідало примирення з ними, вона обгрунтовувала тим, що їх єднають спогади дитинства і нині, мовляв, їй буде з ким воскрешати їх. 1 коли вона говорила про це, личкуючи свій снобізм, то не так уже й розминалася з правдою. «Базен — це ж уся моя молодість!» — скрикнула вона того дня, коли він до неї вернувся. І якесь зерно істини тут таки було. Але вона прорахувалася, обираючи його на р^>лю коханця. Бо всі приятельки дукині Германської підтримали законну жону, і маркіза де Сюржі мусила вдруге спускатися плаєм, яким із такою бідою піднялася вгору. «Отож-бо, — мовив їй пан де Шарлюс — він усе снував розмову. — Освідчіть мою пошану чудовому портретові. Як він ся має? Що з ним?» — «Але ж ви,

— відповіла маркіза де Сюржі, — уявіть собі, я вже його не маю; мужеві не сподобався». — «Не сподобався? Не сподобався один із шедеврів нашої доби, який можна порівняти лише з портретом дукині де Шатору пензля Натьє і який, до речі, увічнив не менш величну і вбивчу красу. О, той блакитний комірець! Та сам Всрмеер і той ні разу не удав так майстерно краму! Тільки тс-с-с, а то натруситься нам від Сванна, він свого улюбленого маляра, делфтського майстра, не дасть скривдити». Маркіза обернулася з усміхом і подала руку Сваннові — той устав і віддав їй чолом. І заразом майже відверто, — може, в його поважних літах йому, байдужому до громадської думки, забракло морального чуття або фізичних кондицій, коли в нього заяріла хіть, а пружини, що стримували жагу, ослабли, — Сванн, коли стискав руку маркізі й дивився згори вниз, ледве побачивши близенько від себе її перса, запустив за викіт пильний, суворий, зосереджений, сливе задумливий погляд, а його ніздрі, упоєні ароматом парфумів, затрепетали, як метелики, спускаючись на квітку. Та цей дурман одразу ж з нього злетів, а сама маркіза, хоча й була збентежена, нишком, глибоко зітхнула, — така заразлива іноді жага. «Маляр образився, — сказала вона баронові, — і забрав портрет. Я чула, він тепер у Діани де Сент-Еверт». — «Ніколи не повірю, — озвався пан де Шарлюс, — що в шедевра такий несмак!»

— Він балакає з нею про її портрет. У мене знайшлося б сказати про нього не менше, ніж у Шарлюса, — дивлячись услід парі й розтягуючи по-блатняцькому слова, промовив Сванн. — 1, звичайно, я цим відвів би душу більше, ніж Шарлюс, — додав він.

Я спитав, чи вірити поговору про пана де Шарлюса, і при цьому злукавив двічі: одне те, що я нічого такого про нього не чув, а друге — нещодавно я наочно переконався, що те, куди я стриг, незаперечна правда. Сванн стенув плечима, ніби я бовкнув казна-що.

— Тобто такого приятеля, як він, треба пошукати. Та чи варто додавати, що це чисто платонічні взаємини? Він — сентиментальна кваша, та й годі, а з жінками справа в нього ніколи не заходить надто далеко, от хтось і пойняв віри недоречним поголоскам, про які ви згадали. Можливо, Шарлюс надто кохає своїх приятелів, але будьте певні, це почуття домує лише в його власній голові та серці. Ну ось, нарешті нам можуть дати спокій. Отож-бо принц Ґермантський сказав мені таке: «Признатися, думка про безправство, чинене на процесі, була для мене вельми прикра, бо я, як вам відомо, схиляюся перед військом; я ще раз побалакав із генералом, і ця балачка, на жаль, розвіяла всі сумніви. Скажу вам щиро: гадка, що безневинний засуджений на ганебну кару, мене навіть не бентежила. Але, переслідуваний думкою про безправство, я почав вивчати те, від чого раніше відмахувався, і тут я засумнівався, цього разу не в законності, а в провинності. Я поклав собі нічого не казати про це моїй дружині. Бачить Бог: вона стала такою щирою французкою, як я. Адже я, зашлюбивши її, з-під шкури п’явся, аби показати їй нашу Францію в усій красі, а найбільша гордість у французів, як на мене, військо, і мені було б нестерпно зізнатися принцесі в моїх підозрах, тим паче, що вони торкалися лише купки офіцерів. Але я військова кістка, і я відмовлявся вірити, що офіцери можуть помилятися. Я знову побалакав з Босерфеєм, і він признався мені, що доконано злочинних махінацій, що хоча бордеро писане не рукою Дрейфуса, проте неспростовний доказ Дрейфусової провинности існує. Це — документ полковника Анрі. А за кілька днів вийшло наяв, що його сфальшовано. Відтоді, крадькома від принцеси, я щодня почав читати «Сьєкль» і «Орор» невдовзі в мене не зосталося жадних сумнівів, я більше не міг спати. Я признався у своїх душевних муках нашому другові, абатові Пуаре,

— на мій подив, він почував те саме, і я попросив його відправити меси за здоров’я Дрейфуса, його сердешної жінки та діток. Незабаром потому, якось уранці, іду я до принцеси, аж назустріч її покоївка, покоївка щось тримає в руці, але ховає від мене. Я питаю, сміючись, що це таке: вона шаріється, але ні пари з уст.

Досі я мав до дружини цілковиту довіру, але цей випадок геть збив мене з плигу (та, мабуть, і саму принцесу; камеристка розповіла їй, звісно, про нашу зустріч, бо за сніданням моя люба Марі до мене заледве озвалася). Того дня я спитав абата Пуаре, чи може він завтра відправити молебен за Дрейфусове здоров’я...» Отакої, знову! — вигукнув Сванн півголосом, перебиваючи себе.

Я звів голову і побачив дука Ґермантського, він прошкував до нас.

— Перепрошую, діти мої, що я вам заважаю. Ось що, мій хло-ню, — звернувся він до мене, — мене послала до вас Оріана. Марі й Жільбер попросили її зостатися повечеряти у них з принцесою Гессенською, пані де Лінь, пані де Тарант, пані де Шаврез, дукинею д’Аранбер — усього буде п’ятеро-шестеро душ. На жаль, ми не можемо залишитися, бо йдемо на таку саму маленьку редуту.

Я уважно слухав дука, але ж щоразу, як ми маємо щось зробити в певний момент, ми доручаємо комусь усередині нас, призвичаєному до таких послуг, стежити за часом і в пору попереджати нас. Цей внутрішній служник нагадав мені, як я і