Читати книгу - "Діамантовий берег"

руда плавилася, спливалася у великі розжарені кулі. Кулі ковалі клали під молоти, і ті вибивали з металу шлак і шкідливі домішки. Як день, то з-під молота виходило чотири, а то навіть і п’ять пудів; коли працювало дві пари молотів, то — десять пудів. Над рік одна піч давала 3000 пудів. Для старих часів цього вистачало, а пізніше, коли прийшов вік пари, залізниць і електрики, стало замало. Сімдесят-вісімдесят років тому на Дніпрі народилися заводи, котрі могли виплавляти на рік п’ять мільйонів пудів!

Тільки у ці нові часи сталося багато змін проти колишнього. Тоді неодмінною умовою виробництва заліза була близькість родовищ сировини. Коли ж з’явилися залізниці, тоді віддаль не стала страшною. Донецьке вугілля лежить за чотириста кілометрів від криворізької руди, і на обох кінцях процвітає промисловість. Криворізькі ешелони везуть для донецьких заводів руду і, залишивши її там, вантажаться вугіллям з тим, щоб одвезти його в Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, на металургійні заводи Криворіжжя. Так що вагони порожняком не ходять.

Крім металургійних баз на Дніпрі і в Донбасі, Радянський Союз має могутні бази на Уралі, в Сибіру. Там побудовані найбільші домни на світі. Радянська країна пишається своєю металургією. Але нам все одно дорогі й ці пам’ятки старовини, розкидані скрізь по Поліссю. Стародавні залізні печі теж робили для нашого народу добре діло…

Під неквапливу мову Григорія Савича Пилип присів біля горбочка і встромив ніж у землю. Спочатку йшов пісок, за ним — куски чорного деревного вугілля, потім бита цегла, шматки циндри і всяке подібне сміття. Не було сумніву, що саме тут стояла піч, в котрій колись рудні-майстри, або ще інакше — рудники і ковалі,— варили залізо. Якби все це гарненько розкопати та дослідити, то можна було б довідатися, з якого саме дерева колишні вуглярі випалювали промислове вугілля, можна було розчистити основу і довідатися про розміри печі, про цеглу, з котрої її було вимуровано, може, пощастило б знайти і кусок давнього заліза. Звичайно, можна було б все це зробити, коли б Пилип і Хома надавали значення таким речам. Так де ж! Що вони — кандидати наук, доктори наук, члени-кореспонденти Академії наук? Вони ж просто хлопці-романтики, котрим в очах мерехтіла блискуча золота старовина: золоті мечі, діаманти, золоті підкови та, може, ще й золоте сідло, хоч про нього вони ні разу не згадували. Коли б відкопати отаке, а не куски старої цегли, циндри, глини та всякого іншого сміття!

Покопирсавшись хвилин з десять і досягши череня печі, Пилип розчаровано підвівся, витер об долоню археологічного ножа і промовив з відтінком досади:

— Не буде тут ні скіфського золотого меча, ні скіфської золотої підкови…

— Двох золотих мечів і однієї підкови, — виправив друга Хома.

— Еге ж, — вислухавши Хомине зауваження, вів далі Пилип. — Нічого цього тут не буде. Бо це Полісся, а скіфи з золотими мечами й підковами кочували в Степу і, може, інколи набродили і в Лісостеп. А сюди — ніколи.

Хома й собі насупився.

— В такій багнюці відразу погубили б усі золоті підкови. Он кажуть про Індію, — несподівано змінив напрям своїх думок Хома. — Отам золота, дорогоцінних каменів, діамантів, рубінів! Там у кожної жінки на лобі рубін. Вона йде, а він так і сяє, так і сяє,— я в журналі бачив. Е, що казати. Як виросту та поїду в Індію заводи будувати, так уже надивлюся. А то тільки в журналах…

— Атож, — зітхнув Пилип. — У Індії діамантів скільки хочеш. — І ще раз зітхнув. У нього на серці було негарно. Підійшов уранці до Люсі з квіткою, простяг, щоб подарувати їй для гербарію, так одповіла: «Як жаб їси, то не треба мені твоїх квітів, щоб і очі мої тебе не бачили!»

Пилип думав, що Люся тільки удає, що сердиться, і підійшов до неї згодом і вдруге, і втретє. Даремно. Квітами тепер з нею нічого не зробиш. От коли б скіфський золотий меч і золоту підкову знайти!

Образ Люсі з золотим скіфським мечем і золотими підківками на черевичках так захопив Пилипа, що він аж обернувся в той бік, де дівчинка поралася з Олею біля кущика квітів. Копаючи землю, Люся посадила собі на ніс грудочку землі, в котрій застряла велика прозора піщинка. Промінь сонця упав па ту піщинку. Блиснуло, засяяло…

Пилип схопив за руку Хому:

— Ти дивися, дивися… То ж діамант сяє…

Хома глянув і закляк вражено. Індія була вдома, нікуди не треба було і їхати. Діамант сяяв на носі у Люсі, та ще як сяяв, аж сліпив!

А Люся тим часом, відчувши на собі хлоп’ячі погляди, підвела руку, витерлася. На долоні в неї залишилася пляма сірої землі’ з піщаною зерниною. Зернинка була ловкенька, прозора, мов скляна. Коли б Люсі було років на два менше, вона захопилася б цією блискіткою і сховала б її з кишеню. Але вона вже виросла з тих літ, коли дівчатка збирають черепочки, гудзики, барвисті скляночки. Тож Люся, помилувавшись трохи зернятком, скинула його на траву разом з землею, оббила долоні і почала зав’язувати панку, куди перед тим сховала нову рослину для гербарію. Чи вірно, Люсю, ти зробила, що скинула ту блискітку? А може, то й не піщинка була, а якийсь дорогоцінний камінь — гірський кришталь чи й топаз? Де це дорогоцінні камені? На Поліссі? Кожен на таку думку всміхнеться.

До Люсі підійшли Пилип і Хома. Пилип спитав:

— Скажи, а де той діамант, що сяяв у тебе на носі?

Спитав про це Пилип схвильовано, щиро. Люсі ж здалося, що Пилип глузує з неї. Їй стало так прикро на серці! Взагалі вона почала помічати, що Пилип з якогось часу став не такий, як раніше був. Раніше він був привітний, надовго залишався біля Люсі, аж вона сама мусила тікати від нього до Олі, щоб не сказали, що Люся й Пилип — закохана пара.

Тепер, же Пилип почав уникати Люсі. Підбіжить на хвилинку і — говорив чи не говорив — одразу мчить до Хоми. А з того Хоми й користі — тільки заохочує Пилипа до всяких непотрібних витівок. Люсі