Читати книгу - "Задуха"

Коли мама вийшла з тюрми, вона влаштувалась офіціанткою в ресторані готелю «Конюшина», та вже через тиждень її звільнили — за те, що вона розповідала клієнтам усякі безсторонні речі стосовно страв, які вони замовляли.

Потім вона просто зникла. А через кілька днів якась жінка — особу не встановлено — промчала з дикими криками по проходу в залі для глядачів під час якогось там балету.

Ось чому поліцейські якогось дня забрали дурного маленького хлопчика зі школи та влаштували йому допит. Може, він щось знає про маму. Можливо, знає, де вона переховується.

Приблизно в той же час близько тисячі дуже зляканих людей звернулися до окружної клініки венеричних захворювань із тим, щоби здати аналізи, — їм поштою прийшло повідомлення, в якому говорилося, що в когось із їхніх сексуальних партнерів було виявлено кепську хворобу, яка передається статевим шляхом.

Поліцейські відвезли маленького донощика до себе у відділення — туди ж викликали і його тодішню названу маму — і там почали розпитувати: чи не намагалась Іда Манчіні з тобою зв'язатись останнім часом?

Може, ти знаєш, звідки в неї гроші?

Як ти гадаєш, навіщо вона все це робить?

Маленький хлопчик мовчав.

Він просто чекав.

Допомога прийде вже скоро.

Мама часто йому говорила, що їй жаль людей. Вони так стараються перетворити цей світ на безпечне, організоване місце. Але ніхто не розуміє, як тут нудно і тоскно: коли весь світ упорядкований, поділений на квадратики, коли швидкість руху скрізь обмежена, і всі роблять те, що належить, — коли кожного перевірено, зареєстровано, схвалено. У світі вже не лишилося місця для справжньої пригоди й істинного хвилювання. Хіба що для такого, яке можна купити за гроші. На американських гірках. Або в кіно. Але це хвилювання однаково — штучне. Ви заздалегідь знаєте, що динозавр не з'їсть дітлахів. Кінець обов'язково буде щасливим. У світі вже не лишилося місця для справжньої хвацької пригоди, для справжнього ризику — а значить, і для порятунку також. Для бурхливого захвату. Для істинного, непідробного збудження. Радощів. Нових відкриттів. Винаходів.

Закони дають нам відносну безпеку, але вони ж і прирікають нас на нудьгу.

Без доступу до хаосу не може бути істинного порядку.

Аби життя стало кращим, воно спершу має стати гіршим.

Ось що йому говорила мама.

Вона казала:

— У світі залишився тільки один незайнятий простір — сфера нематеріального. Все інше давно окультурено й освоєно.

Замкнено до клітки закону.

Під нематеріальним вона мала на увазі Інтернет, кіно, музику, книги, мистецтво, чутки, комп'ютерні програми — все, що не є реальністю. Віртуальна реальність. Фантазія. Вигадка. Культура.

Нереальне сильніше за реальність.

Адже в реальному світі досконалості не існує.

Досконалим є лише те, що ти вигадуєш для себе.

Що існує тільки в уяві.

Адже тільки нематеріальне — ідеї, концепції, вірування, фантазії — мають безсмертя. Камінь кришиться. Дерево гниє. Люди… люди вмирають.

Але думка, сон, легенда — вони можуть жити вічно.

Головне — змінити спосіб людського мислення, говорила вона. Змінити погляд людей на себе. І на світ. Якщо це вийде, тоді ти зумієш змінити й їхній спосіб життя. Це — єдине, що ти можеш створити, що залишиться назавжди.

До того ж, говорила йому мама, коли-небудь ти усвідомиш, що твої спогади, твої пригоди, твої історії — це єдине, що в тебе є.

На останньому суді, перед тим, як її посадили в тюрму востаннє, мама всілася поряд із суддею й заявила:

— Моя мета — розворушити людей. Зробити їхнє життя не нудним.

Вона подивилася просто у вічі дурному маленькому хлопчику і сказала:

— Моя мета — зробити так, аби людям було про що розповідати.

Перш ніж охоронець одвів її на місце, вона викрикнула:

— Саджати мене в тюрму — це зайве! Наші закони та бюрократизм і так перетворили весь світ на чистий і безпечний виправно-трудовий табір.

Вона вигукнула:

— Ви ростите покоління рабів!

Так Іда Манчіні повернулася назад у тюрму.

«Невиправна» — не зовсім вірне слово, але це перше, що спадає на думку.

Та сама жінка — особу не встановлено, — що мчала по проходу в театрі, вона кричала:

— Ми вчимо наших дітей бути безпомічними!

Ця сама жінка мчала по проходу в театрі до пожежного виходу і кричала:

— Ми всі такі впорядковані та керовані, що це вже не світ, а якесь круїзне судно!

І дурний маленький хлопчик запитав поліцейських у відділенні: можливо, їм покликати маминого адвоката, Фреда Гастінґса?

І хтось із поліцейських буркнув собі під ніс негарне слово.

І тут увімкнулася пожежна сигналізація.

Але поліцейські продовжували розпитувати хлопчика навіть під виття сирени:

— ТИ СПРАВДІ НЕ ЗНАЄШ, ДЕ МОЖНА ЗНАЙТИ ТВОЮ МАМУ?

Перекрикуючи виття сирени, вони продовжували його розпитувати:

— ТИ МОЖЕШ ХОЧА Б СКАЗАТИ, ЩО ВОНА ЗАТІВАЄ НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ?

Стараючись перекричати виття сирени, названа мама запитує в нього:

— НЕВЖЕ ТОБІ НЕ ХОЧЕТЬСЯ, ЩОБ МИ ЇЙ ДОПОМОГЛИ?

Виття сирени змовкає.

Якась жінка заглядає до кабінету й каже:

— Без паніки, друзі. Схоже, це чергова хибна тривога.

Пожежна сигналізація давно вже не означає пожежу.

І маленький дурненький ябеда каже:

— А можна мені в туалет?

Розділ двадцять шостий

Срібний місяць відсвічується в сріблястій жерстяній тарілочці з пивом. Ми з Денні забралися до когось на задній двір. Сидимо на ґанку, і Денні клацає пальцями, розганяючи слизняків і равликів. Він піднімає жерстяну тарілочку, повну по вінця, і підносить до губів — наближаючи обличчя до відображення, аж поки відображені губи торкаються справжніх.

Денні відпиває половину пива й каже:

— Ось так п'ють пиво в Європі.

— Із пасток для слизняків?

— Ні, друже, — мовить Денні й простягає мені тарілочку. — Видхле й тепле.

Я цілую своє відображення і п’ю пиво, і місяць заглядає мені через плече.

На під'їзній доріжці стоїть дитяча коляска. Її колеса злегка розчепірилися — внизу вони ширші, ніж угорі. Коляска прогинається під вагою величезного каменя, загорнутого в рожеву дитячу ковдру. Камінь узагалі непідйомний. У прорісі в рожевій ковдрі видніється рожеве личко гумового пупса.

— Стосовно сексу в церкві, — мовить Денні. — Скажи мені, що цього не було.

Річ не в тому, було чи не було.

Річ у тім, що я просто не зміг.

Не зміг їй упендюрити, не зміг їй заправити, не зміг одтрахати її — всі ці евфемізми. Просто не зміг.

Ми з Денні — звичайні гетеросексуальні хлопці, що прогулюють дитину серед ночі. Милі та приємні хлопці з цього милого кварталу милих будинків із моріжками та садами. Затишних та