Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

class="book">

Гігант дрібних чвар.

Його Пегас прийшов до фінішу першим. Але без вершника.

Авжеж, скромність прикрашає людину. Найчастіше — синцями.

Найпоширеніший дипломатичний акт: тиждень поліпшених стосунків з дружиною.

«Евріка!» — радісно вигукнув Архімед, завітавши до господарчого магазину.

ІНТЕРВ’Ю З КОЛОРИТНИМ ДІДОМ

— Слухай сюди! — сказав редактор.— Знайдеш колоритного діда. Ну, оновлений психологізм чорнозему, влучне слово про міндобрива, гострий погляд на міні-спіднички, сучасні ідіоми... Одне слово, життя крізь призму віковічної мудрості. Бо ми вже так засушилися на центнерах і гектарах, що живих людей не помічаємо. А вони є!

— Вони справді... мають місце! — підтримав я розмову.— Бо живі таки живуть. А неживі, вони... той... навпаки...

— Що верзеш, що верзеш! — скривився редактор.

— Людина — цілий світ, пани б’ються — у підпанків чуби тріщать, народ скаже, як зав’яже...

— От-от, у такому самобутньому дусі. Тільки без самогонної лірики.

— Я непитущий!

— Всі ви непитущі — на півпальця відро не допиваєте. Щоб від нарису не тхнуло! Щоб усе тонко було, естетично. Пам’ятаєш, як у мене: «Будьмо! — сказав дід Яків, відкоркувавши пляшку мускатного шампанського».

— То я побіг за шампан... тобто — за відрядженням.

— Паняй... А на чому паляниці ростуть, ти хоч знаєш?

— На дріжджах! — кинув я і прищикнув дверима якесь нечисте слово, пущене мені у спину. Потім виявилось: «урбаніст».

— ...Є такий дід,—сказав чорнобровий голова, доправляючи зелений ромбик на лацкані середньоєвропейського піджака.— А ви не з «Перця» часом?

— Ні. Нам у плані прогресу. Крізь призму діда. Щоб був психологізм чорнозему, міні-прислів’я, афоризми з міндобрив...

— Ага! Стирання граней... Це дід Павло може. Хоча він більше по критичній лінії. Так чистив мого попередника на загальних зборах, що пір’я летіло. Прокатали на вороних...

— І де той нещасний екс-голова дівся?

— Та в область перекинули, в управління.

— А-а...

— То я вас підвезу на баштан до діда Павла, а опісля організуємо прес-бар.

— Кого-чого?

— Прес-бар: пообідаємо, побалакаємо.

— А-а...

Сіли у «Волгу». Поїхали.

— Телещогли стійко вписалися у пейзаж села,— відзначив я.

— Телевізорів, як гною,—підтвердив голова.—Гною не вистачає.

— Бетон і скло на тлі предковічних верб!

— Ага, нова крамниця,— пояснив голова.

— Як у місті!

— Точно!

— Культура йде вперед!

— Ще й як! Учора наш комірник періщив дружину французькими підтяжками. Замість віжок...

— Асфальт веде село за обрій! — повернув я розмову у позитивне русло.

— Якби ж — лише до ферм замостили. А за обрієм учора всюдихід райшляхвідділу в багні втопився.

— А-а...

Звернули до лісосмуги. Над полем тріпотів велетенський паперовий змій. За ним бігли хлопчаки.

— Наша зміна,—сказав я.—Зоряні мрійники. Майбутні космонавти. Аргонавти всесвіту.

— Механізатори! — засміявся голова.— 3 інструкцій і вказівок таке диво змайстрували. Один заїжджий кореспондент казав, що з цього змія добрива розсівати можна.

— Здібний журналіст? — ревниво запитав я.

— Талант — допоміг нам дістати трактор-бульдозер «С-100»! А у вас нема часом зв’язків у «Сільгосптехніці»?

— Нема,— буркнув я.

— Жаль,— зітхнув голова.— У нас із трубами для консервного заводу діло труба.

— Дайте заявку,— порадив я.— Є відповідні фонди.

— Із фондів тих хіба що пару пищиків для дітлахів змайструвати можна.

— А-а...

— Тпру-у! — голова урізав по гальмах.— Приїхали. Курінь посеред баштану бачите? Ото і є літня резиденція діда Павла. До скорого побачення!

Курінь був темний, як студент-заочник. У кутку дід давав хропака.

— Привіт, діду! — гукнув я.

— Салют, старий! — почув я хрипкий бас.— На практику, чи що?

— На практику,— схитрував я на користь неупередженого інтерв’ю.— Як життя?

— Мерсі, паскудно. Дай в зуби, щоб дим пішов.

— Та що ви, діду!

— Хохма така, означає — закурити дай. Не чув?

«Перша ідіома»,— подумав я, простягаючи в куток

пачку «Прими».

Чиркнула запальничка. Вогник вихопив з темряви скуйовджену бороду й колючі очиці.

«Від кресала до запальнички»,— зафіксував я у пам’яті психологічну деталь.

— Відстаєш од життя, старий! — критикнув мене дід.— Пристойні люди курять сигарети з фільтром.

— Діду, може, на сонечко вийдемо? — запропонував я, поспіхом намацуючи у темряві записничок.

— Пардонуюсь, старий! Радикуліту не боюсь —у мене техаські джинси.

«Взаємопроникнення культур!» — майнула в мене думка.

— Не те нині село, діду, як колись,— підстроювався я.

Дід продекламував:

Колись було та загуло!

Тепер як крашанка село!

— Як писанка! — вихопилось у мене.

— «Як писанка» — вже хтось використав. Власна образна концепція світу — ось що головне. Така селявуха!

— Хто-що?

— Така селявуха. Знаменита хохма від французького «се ля ві», що означає — «таке життя». Не шурупаєш у культурі, бебі!

«Не дід, а золота жила,— затрусився я.— Інтелектуал ріллі!»

— Які думки навіює вам сучасне поле, діду?

— Інтелігентність скрізь своє візьме, хоч у полі, хоч у холі,— відгукнувся дід.— Слухай рядки, які народилися у мене біля силосної ями:

Нас за рентабельність беруть в дрючки, Нам респектабельність до лампочки! Відвезем, доярко Дарко, Шість надоїв молока. Злізем з МАЗа —дамо газу І ушкварим гопака! Шейк! Шейк! Шейк!

«Шейк опущу, бо не повірять,—мізкував я, гарячково занотовуючи поезію землі.— От дає!»

— Відчуваєш, старий, як тонко я ввів сучасний ритм і дух в інтерпретацію а ля примітив? — коментував геніальний дід.— І головне, є підтекст у контексті основного тексту. Лафа для асоціативної критики! Це лише уривок з великого лірико-епічного полотна...

— Ваша думка про культурне будівництво на селі? — кував я залізо мудрості.

— Цю проблему треба вирішувати комплексно, старий: спочатку звести пивний бар, біля нього — більярд, поряд — коктейль-хол...

— Далі бібліотеку і клуб,— підключився я.

— Та ні, цих точок до біса! Потім — кафе-експрес, танц-клас...

— А якщо...

— Слухай, старий, ти мені набрид! Хиляй по своїх справах, а я вдарю по сну. Мені ще цілу ніч у преферанс різатися —в епіцентрі райцентру залізна компашка підібралася. Гуд баюсь!

...До вагона мене підсаджував голова з усіма своїми помічниками. Дався взнаки прес-бар.

— Не дід, а Гомер! — кричав я.—Нарис напишу. Баладу-репортаж! Есе-ноктюрн!

— Тільки без художнього домислу,— вмовляв мене голова.— Бо чує моє серце, щось не те набалакав дід Павло. Мо’ жартував? Не забудьте, кожний гектар дасть п’ятсот карбованців прибутку, що більше проти минулого року на...

— Геть цифри,