Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

— Навіщо тобі потрібно стільки однакових пластин?

— Узагалі, це не твоя справа, — відповів замовник, — але ти добре працював, і тому я відповім на твоє запитання. Але тільки на одне. Я будую вежу зі слонової кістки, і ці пластини будуть прикрашати її стіни.

І знову Різьбяр, не розгинаючись, трудився три роки, й знову виграв день. Він пішов до ріки, де жили його друзі — рибалки й матроси, але не зустрів нікого. Одні пішли в кругосвітнє плавання, інші обзавелися родинами, стали розсудливими, і тепер їм було не до давньої дружби. А хтось і потонув.

Різьбяр згадав, як він сам збирався в кругосвітню подорож, і йому стало сумно. Але він утішав себе: «Нічого, я не постарів на жодну хвилину. Ще встигну».

А повернувшись у підвал, запитав у замовника:

— Вежа вже будується?

— Так. У ній п'ятсот ліктів висоти, і вона буде ще вищою. Слонова кістка — дуже міцний матеріал, вежу ніщо не обмежує.

Через три роки Різьбяр піднявся до університету. Його приятелі, які були студентами, вже стали професорами й могли відповісти на будь-яке запитання, крім двох: «Куди дівається час?» і «Де стоїть вежа зі слонової кістки?» Різьбяр нічого не довідався в них.

Увечері він запитав:

— Твоя вежа красива?

— Вона прекрасна, — відповів замовник. — Висока, але гармонійна, у ній немає жодної вади, кожна її частина варта подиву, а всі разом вони викликають захват.

Поступово в місті забули про Різьбяра й, захоплюючись його старими роботами, вже не могли назвати ім'я автора. А сам Різьбяр, виходячи в місто, не шукав стареньких друзів, яким не було про що з ним говорити, а йшов у бібліотеку. За день він устигав переглянути газети й дізнатися новини за три роки. Серед цих новин усе частіше зустрічалися сумні повідомлення про смерть колишніх друзів, але жодного разу не траплялася стаття про чудесну вежу.

— Де стоїть вежа? — запитав він, і вперше не отримав відповіді.

— Ти не повинен цього знати. І ти ніколи її не побачиш. Досить і того, що ти допомагаєш будувати її й отримуєш найбільшу платню, на яку може розраховувати людина.

Спочатку в сумних замітках звучало гірке слово «передчасно», потім воно зникло, тому що час, якого ніхто не чекає, наспів. Потім з'явилися слова: «у глибокій старості», і нарешті імена друзів зникли. І лише Різьбяр нітрохи не мінявся, і вуса його, коли він мився перед виходом у місто, були все такі ж руді (або чорні, якщо вам так хочеться). Робота вже давно не радувала Різьбяра, та і як може радувати нескінченне повторення одного й того ж? Не радували й міські новини. У газеті він читав: збираються рубати ліс, що синіє на протилежному березі ріки. «Ні, — думав майстер, — я цього не допущу. Коли я прийду наступного разу, я негайно втручуся». Але наступного разу він дізнавався, що ліс уже зрубаний. Він довідувався про руйнування старих будинків після того, як їх знесли, про отруєння ріки, коли риба вже здохла. Він не міг змінити нічого, йому залишалося лише читати газети.

Утішала майстра думка, що він своєю каторжною працею створює красу. Десь здіймається в небо неймовірно прекрасна вежа зі слонової кістки, і в ній є частка його праці. І вдома теж ще нічого не втрачено, адже замовник тримає своє слово, і він не постарів на жодну секунду, ні на єдиний волосок.

Того разу майстер закінчив десятитисячну пластину, й своє питання він задав, не повернувшись увечері, а здаючи роботу:

— Що говорять про вежу ті люди, які бачили її?

— Вежі ніхто не бачив, — сказав замовник. — Вона стоїть там, де немає й ніколи не буде ні єдиної людини.

— Навіщо тоді будувати її?

Замовник посміхнувся.

— Це вже друге запитання. Але сьогодні ти виконав десяту частку всієї роботи, і я відповім. Краса самодостатня. Вежа, яку ми будуємо, прекрасна сама по собі. Навіщо їй люди?

Різьбяр прийшов у бібліотеку, взяв газети, але сьогодні йому чомусь не читалося, і він пішов, і блукав по місту, яке стало геть незнайомим. Він прийшов у колишнє передмістя, де тепер виріс центр міста, і там у парку побачив дівчину. Вона гуляла з молодшим братом — чомусь він одразу зрозумів, що це її брат. Різьбяр розгладив пальцем руді вуса (що б ви не казали, вуса в нього були рудісінькі!) і пішов представлятися.

— Ви схожі на одну мою знайому, яка жила тут триста років тому, — сказав він.

— Не інакше, це була моя пра-пра-прабабця, — погодилася дівчина. — Або ще кілька разів «пра». І що ж, вона була красивою?

— Дуже.

Різьбяр дістав із кишені збереженого ще з тих часів кістяного свистуна, віддав його малому, і вони пішли по доріжці: дівчина, рудовусий майстер, а позаду хлопчак, який розполохав свистом усіх сторонніх.

— Ти тут часто буваєш? — запитав він.

— Щодня. Батькам ніколи, тому з братом гуляю я. Усі гадають, що це мій син, і до мене ніхто не пристає.

— Ну, я