Читати книгу - "З ким би побігати"

— Хто на сімку? Хто йде на три по сім?

Самотність тиснула все сильніше. Ти вже нічия, гризла себе Тамар, у тебе більше немає ні домівки, ні хору, ані друзів, ще трохи — ти взагалі зникнеш, і ніхто цього не помітить. Ні, краще не думати про це, тільки не зараз. «Розумієш, Дінко, не те щоб я вважала, що вони мусили через мене відмовитися від Італії, річ не в тому, адже чим вони могли мені допомогти, якби залишилися тут? — Тамар посміхнулася, уявивши, як Ідан сидить он на тій огорожі і корешиться з кимось: “Гей, чуваче!” — Але річ у тому, як вони до цього поставилися з першої ж хвилини... ледве я спробувала їм розповісти, як вони одночасно... перестали мене помічати». — Тамар задушила останні слова в горлі, не давши їм вихопитися назовні.

Брацлавські хасиди змінили касету. Заграв транс, і хасиди затанцювали під нього, застрибали, немов козли, що об’їлися дурману, трясучи руками, ногами, бородами. Від музики затрясся навіть тротуар, на якому сиділа Тамар. Уся площа затряслася. Кілька хлопців і дівчат приєдналися до танцю. Це була їхня музика. Тамар спробувала згадати короткий курс, який виклав їй досугий альбінос (він здався їй принаймні сорокалітнім), якого вона зустріла в «Жовтому підводному човні»[21] два тижні тому:

— Транс класно йде під кислоту.

Сорочка у нього була розхристана аж до пупка, відкриваючи гладенькі червоні, немов обварені, груди.

— А хауз — це музон для екстазі, і піпл крутіший буде. А під техно добре...

Тамар забула, що добре під техно, зате вона виразно пам’ятала його припухлі пальці у срібних перснях, що все намагалися прилаштуватися у неї на стегні.

Серед хасидів, що захоплено стрибали, весело носилися діти. До Тамар хтось підійшов. Вона підвела голову. На неї дивилася дівчина у джинсах, у білому, домашнього в’язання, светрі, але у рваних кедах, зіниці в неї були неправдоподібно великі. Вона мовчки сіла поруч. Тамар чекала. Може, це вона? Може, ось зараз це й почнеться?

— Можна? — нарешті спитала дівчина тоненьким голоском і погладила Дінку.

Тамар зрозуміла, що до них дівчина ніякого відношення не має. Вона гладила Дінку довго, із захватом, принюхувалась до неї, щось шепотіла на вухо. Кілька хвилин вона вовтузилася з собакою. Потім важко підвелася, подивилася на Тамар.

— Дякую.

Очі її блиснули. Тамар не зрозуміла — від радості чи від сліз. Дівчина відійшла на декілька кроків. Повернулася.

— Я... на вулицю я пішла тоді, щоб собаку свого забрати з карантину в Шуафаті[22], — пояснила вона Тамар якимсь дуже дитячим голосом. — Сто шекелів отримала й одразу пішла забирати його, а через тиждень його задавили, просто у мене на очах.

Вона відійшла.

Тамар перелякано обійняла Дінку. Вона не може залишатися тут. Ні хвилини. Тамар встала і попленталася навмання; дійшовши до середини площі, вона зупинилась, потопталася на місці — аби якомога дужче впасти в око. Може, зараз це відбудеться? Хтось підійде до неї і накаже йти за ним. Вона ні про ще не спитає і не перечитиме. Слухняно піде назустріч тому, що її чекає. Площа була багатолюдна, але ніхто до неї не підійшов. Біля огорожі стояв кучерявий парубійко; трохи зігнувшись, він щось бурмотів собі під ніс. Той самий гітарист, якому зламали пальці. Тамар пам’ятала його ще з колишнього життя, коли він виступав у музичній академії. Тепер він майже кожного вечора приходить сюди, крутиться біля компаній. З чуток, раніше, близько півтора року тому, він був зіркою того самого місця, приносив їм колосальні доходи, поки не здумав видрючуватись і не втік. Відчувши, що вона на нього дивиться, хлопець втягнув голову в плечі і відвернувся. Тамар мало не застогнала, подумавши, що тепер його місце, напевно, зайняв Шай.

Вона вийшла за межі освітленого кола площі. Зітхнула з полегкістю. В одному з дворів, між купами будівельного мотлоху, сіла подзюрити. Дінка чатувала, принюхуючись до гарячого парка, що піднімався між ногами Тамар. Гомін з площі долітав і сюди. Тамар встала, натягнула комбінезон, віддавшись на мить дивності цього місця. Біля стіни двома гігантськими комахами застигли риштунок і бетономішалка. «Як це боягузка, як-от я, зважилася на таке?» — здивовано подумала Тамар.

Зараз їй хотілося лише одного — лягти і заснути. Сховатися навіть від себе самої. От якби було таке місце, де можна помитися, відшкребти з себе цей день. Вона завагалася. Таке місце було — Лея постаралась. І там, звичайно, на неї чекають усілякі сюрпризи: що-небудь смачненьке, дбайливо загорнуте в ковдру і все ще тепле, дорогущий шоколадний десерт, і, звичайно ж, смішний листик і малюнок від Нойки. Дрібниці, які знову зроблять її людиною. Але Тамар ще вранці вирішила, що не піде туди. Вона тепер сама, геть сама. Чому? А тому. Як каже Теодора: «Не питай про те, що понад розуміння твоє». Тамар прискорила ходу, губи ворушилися, сперечаючись з нею: ти тільки поясни, чому не піти в той сарайчик? Не знаю. Щоб не наражати Лею на небезпеку? Немає відповіді. Чи щоб ти остаточно впевнилася, що немає в світі жодної людини, на кого ти можеш звіритися?

Тамар перетнула вулицю Кінг-Джордж, обійшла високий ветхий будинок, у якому містилась контора її батька. Вулиця була безлюдна. Тамар рухалася, як робот. Увійшла всередину, спустилася в підвал, намацала ключ над одвірком. Одімкнула залізні двері. Тут на неї чекали тонкий матрац, легка ковдра і ще дещо — вона принесла це