Читати книгу - "Важка весна"

згоди, — сказав він, немов говорив до себе. — Можливо, людина б досягла успіху тим, що пошукала б у собі відвагу. А що потім, якби не вміла вдавати почуття, якого немає? А якщо є, навіщо піддавати його сумнівам, що його хтось відкине і тим самим, може, його знищить? Натомість у слушну мить досяг би повноти зближення?

— Можливо, кохання, першої миті відхилене, потім розгориться ще сильніше? Видатні поети оспівували жінок, які їх не почули.

— Мабуть, для цього треба бути великим поетом... Для декого невдала спроба була б каменем на могилі ледь народженого кохання. Те, що починається з приниження, не може бути великим коханням. Поет, який пише про нього вірші, пише швидше на честь своєї внутрішньої пристрасної сили, аніж для тієї жінки.

Він сів.

Арлетта мовчала і, мабуть, чекала, щоб у ньому сталося те, що мало статися. І можливо, саме тому, щоб випробувати це напруження, сказала:

— Боюся за своє горло через цю нічну вологу.

Він підвівся і простягнув їй руку.

— Ні, я не думала йти отак відразу!

Він сказав:

— Я зовсім забув про ваше горло.

Його голос здавався спокійним, хоча вона мусила відчувати його легку роздратованість.

Бо вона сказала:

— Будемо поволі повертатися.

XXII

Допомагав їй вийти з саду на стежку.

— Повертатися будемо поволі, — сказав за мить примирливо.

Місячне сяйво вже набуло кольору прозорого і водночас синюватого срібла. Цвіркуни розсипали дедалі лункіші круговерті в спокійну відкритість ночі.

— Здається, поетові творіння є виразом його великої любові до жінки, — сказала вона. — Він їй дарує свій твір, бо найвища любов дарує все, навіть якщо не одержала нічого.

— Можливо. Його вірш великий. І його кохання велике. Та все ж це його любов, його почуття. Коли ж те кохання перетворювалося на біль, і поет рятувався від нього любов’ю до поезії, до суспільства, реальна жінка могла вже не мати значення. Тоді маємо сублімацію сильного почуття, яке поет використовує для вищих цілей. Це не ота справжня і реальна любов, адже справжня потребує двох сердець і двох тіл, а не лише одного.

— Розумію. По-вашому, справжнє кохання оспівує лише той, хто оспівує досягнений зв’язок двох людей.

— Досягнений і перерваний, і, якщо треба, знову досягнений. І якщо це кохання сильне і ніжне, чуттєве і тілесне, лагідне і бунтівне, — тоді це велике людське кохання. Відкинену, зневажену любов поет може сублімувати, але не може надати їй тілесного смаку і крові, без яких немає справжньої любові.

Вони вийшли на дорогу; і він відчував біля себе її руку, немов вона весь час даремно чекала на нього. Він узяв її легенько і природно водночас.

— Через ці міркування ми геть забули про ваше горло.

— Кілька днів на рідному повітрі, і все мине!

Ця наша розмова ні до чого не приведе, подумав він; цей щасливий тон народжується з потаємного почуття, але з ним вони увесь час залишаються на одній і тій самій відстані, близькій і далекій водночас. Потрібно знайти слова, які б поєднувалися з його рукою, коли вона обійме її стан. Але було зрозуміло, що від цього їм обом буде ніяково і буденно.

— Що цікавого читаєте? — запитала тоді вона.

— «Кола Бруньйона».

— Який стиль, правда? Ви помітили ритм, який створюють схожі співзвуччя у реченнях?

— Як на мене, їх аж забагато. Коли я думав, що ви пішли, ті ритми видавалися мені їжачковими голками. Я читав історію про Ласку.

— Пригадую...

— Чи може бути щось прикріше, ніж під старість зрозуміти, що те дівча, таке пустотливе й невловне на вигляд, до якого він не наважувався підступитися, чекало на нього?

Але вона здавалася відсутньою; вони йшли повз пам’ятник і поволі наближалися до входу. Місячне сяйво заливало асфальт і крони високих каштанів. Вони мовчали, немов прийшли надто швидко і потай думали, як продовжити прогулянку. Адже ніде не написано, що потрібно заходити через головний вхід; вони пішли повз сторожку в парк. І він відчував, що його, ніби приплив, охоплює легке хвилювання.

— Ходімо туди.

І вона повела його стежкою, що коло сторожки губилася серед густих і темних дерев.

— Ця, мабуть, веде до вашого корпусу.

— В нашу клітку?

А її рука вела його, як на прогулянці із Жозефіною.

— Здається, так можна вийти на світло в тому місці, де зазвичай пасеться лошиця з конем, — сказав він.

— Справді, на світло, бо тут ми, мов у тунелі.

Вона йшла на півкроку перед ним. Тепер їхні руки трималися міцно, немов вони дійшли певної згоди, хвилювання не полишало його, і він був близький до неї і водночас далекий; почував у середині шелест вершечків очерету, якими ріка гойдає вздовж берегів.