Читати книгу - "Скалаки"

Але старий Скалак прокинувся й усміхнувся до сина.

— Приснилась мені твоя мати небіжка,— промовив він.— Прийшла нібито в святочному вбранні у хатину й каже: «Ходімо, Марія вже жде». Нічого, скоро прийду,— додав він тихо.— Як же ви тут з Їржиком, сердеги...

Другого дня по обіді Їржик сидів над потоком. Весь цей час він майже не виходив з дому, доглядав за дідом та сидів біля нього ночами. Тепер на самоті він залетів думкою аж на вершину таємничого Турова. Про той день він згадував часто, й щоразу в його уяві поставало зчервоніле Лідчине обличчя. Чи згадує і вона його? Тільки-но одужає дідусь — а Їржик твердо вірив у це,— він передовсім сходить до покинутої хижки над річкою.

Хлопець навіть не помітив, що батько сьогодні вернувся раніше й стоїть біля нього.

— Ти тут? — спитав Мікулаш сина.

— Дідусь сплять.

— Ходімо складатися. Завтра виберемося звідси.

Їржик зчудовано підвів на нього очі.

— Дідусеві не можна, лишатися в цій темній вогкій норі. Я став у Рокетнику за наймита до одного хазяїна; сьогодні ж почнемо переноситись.

— А дідусь?

— Дідуся, віднесемо завтра.

Вони зайшли до хати. Дід тим часом прокинувся.

— Якщо це задля мене, то не варт,— сказав він, коли Мікулаш усе розповів йому.— Я чую, що вже на цім світі довго не пробуду.— А трохи перегодом мовив до сина, що сів біля ліжка:— Мікулашу, може, буде яка скрута, то піди на «Скелю» до Салакварди, він із дорогою душею поможе тобі.— Помовчавши, старий додав: — Примирись із цим світом. Що бог присудив, те й добре. Все в його всемогутній правиці.

Закашлявшись, він знову замовк. Син підняв вище його сиву голову. В хаті стемніло; Мікулаш запалив скіпку. Дід поклав кощаву руку на темне онукове волосся, немов благословляючи його.

— Дотримуй нашої віри, не відступайся від неї ніколи; може, ти дочекаєшся ліпших часів.

Невимовна тривога обняла хлопця — ніби передчуття смерті.

— Прочитай мені що-небудь, — попросив старий.

Мікулаш, уставши, вийняв зі схрону братську біблію, розгорнув її і почав читати Давидові псалми, сповнені віри й відданості богові. Читаючи, він час од часу поглядав на батька; нараз швидко поклавши книгу, нахилився над старим, що заснув, стомившись.

— Іди лягай, Їржику, я сам посиджу.

— Я побуду з вами, мені не хочеться спати.

Батько й син мовчки сиділи біля ліжка. Туга й таємний страх стискали їм серця. На їхню хатину впала тінь смерті. Смутна тиша стояла біля смертельного ложа.

Раптом Мікулаш із сином порушили цю тишу, схопившись з місця. Вони кинулись до ліжка й схилилися над старим; тіло його під ковдрою кілька разів судорожно сіпнулось.

— Дідусю! — скрикнув Їржі, пойнятий жахом.

Та дідусь не чув. Він уже заснув навіки.

Гірке ридання розітнулося в хатині.

А через два дні до Матерницького лісу прийшли Лідка з дядечком. Вони поспішали до хатини Скалаків. Бо Лідушка вже відкрила дядечкові все, не сказавши тільки про зустріч на Турові, й він мусив пообіцяти їй поки що хоч чим-небудь таємно запомогти Скалаків. Дівчина провела його потоком до самої хатини. Але хижка вже стояла порожня; даремно несли вони кошик. Видно було, що мешканці вибралися назовсім.

Балтазар Уждян засмучений, сердитий сів на порозі. Він довго ждав, потім почав гукати, та відповідала йому лиш луна. Нарешті, вже як стало смеркати, пішов, покинувши кошик у хатині на припічку. Балтазар не міг утриматися, щоб не дорікнути своїй улюблениці:

— Не могла раніше сказати. Бозна, куди їх тепер занесло.

Та Лідка вже й сама себе картала. Вона мало не плакала; та що ж, як Їржик заборонив їй! Сердешний хлопчина! Куди ж він подався, де то блукає тепер, як зацькована звірина... І чи не вмер його дідусь?

Смутна була їхня дорога додому.

Листя вікових лип перед «Скелею» осипалося, земля заклякла.

Поки не випав сніг і не позамітав дороги, Балтазар іще раз сходив у Матерницю, сподіваючись знайти Скалаків. Та халупка їхня стояла така сама тиха й порожня, як і того разу, коли вони приходили з Лідкою. Уждян розпитував і в Рокетнику, і по всій окрузі, та марно. Лідка, поки дозволяла погода, щонеділі ходила до церкви в село, але даремно виглядала там Їру. Одного разу загледіла за кущами під цвинтарним муром смагляве обличчя й зустріла погляд вогнистих чорних очей; у Лідушки аж серце забилося, та