Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

Діставшись до місця перебування пацієнта, ми оцінюємо ситуацію для приземлення. Потім наземна група «пускає дим», тобто кидає димову гранату. Так ми визначаємо, що під нами — саме ті, з ким ми говоримо по радіо, що нас не дурять і ми не потрапимо просто в засідку. Це також дає їм змогу зорієнтувати нас, де краще приземлитися. З руху диму ми встановлюємо напрям вітру, тож можемо посадити вертоліт з якнайменшими зусиллями — за вітром, а не проти нього.

Один вертоліт сідає, а другий прикриває його з повітря. ПРи вистрибують і біжать до пацієнта, а тим часом вертоліт знову злітає, щоб люди на землі могли почути одне одного. Коли ПРи повідомляють по радіо, що вони готові, ми ще раз спускаємося, щоб забрати їх і пацієнта. Після цього швиденько летимо до шпиталю третього ступеня, розташованого в Кандагарі. Коли прибуваємо в шпиталь, нас на посадковому майданчику зазвичай уже чекає машина швидкої, яка й забирає пацієнта.

Якщо нас тут-таки не викликають на наступне завдання, то, перш ніж знову виїхати на майданчик, ми їдемо заправлятися. Потім прямуємо в ТОЦ — відзвітувати розвідникові про місію й обговорити, що було добре, а що — погано і що ми іншим разом можемо зробити краще. Завершується все тим, що перервану гру на «Ікс-боксі» знімають з паузи.

Коли ми прибули в Кандагар, нас послали на кілька порівняно простих місій, щоб ми спробували себе в цій справі. Потім, у травні 2007 року, через кілька тижнів після прибуття, мені й моєму екіпажеві дали завдання розгорнутися в передовому районі, на маленькій голландській базі біля містечка Таринкот. Розгортання в передовому районі передбачає кількатижневу підтримку конкретної команди. Це була ротація, через яку рано чи пізно проходили всі екіпажі, але ніхто не чекав на неї так сильно, як я. Я хотіла бурхливої діяльності, а Таринкот був у самісінькому епіцентрі гарячої зони. У ТК, як ми називали це місто, працювали спецпризначенці «Альфи». Природа й зона їхньої місії були такі небезпечні, що вони конче потребували екіпажу медичних рятувальників.

Проблема полягала в тому, що ми могли собі дозволити послати туди тільки одну команду, тож сидіти напоготові треба було двадцять чотири години на добу, а не зміни по дванадцять годин, як у Кандагарі й більшості інших місць. Технічно ми відпочивали за графіком, але це означало, що, тільки-но нас викликають на місію, годинник починає свій відлік. Ми могли вилетіти будь-коли протягом наступних дванадцяти годин, однак потім мали йти відпочивати, а база викликала на завдання когось іншого. Проте, якщо нікого більше немає, відпочинок екіпажу почнеться, коли він повернеться з місії. Тож якщо ви вилетіли на завдання, приміром, опівдні, то не можете достеменно знати, чи літатимете тільки до півночі, а чи опівночі з’явиться наступне завдання. Фактично ми завжди були напоготові. Така робота виснажувала, але це була найперша з причин, через які я взагалі пішла у військо.

Перебування в ТК мало й перевагу: літати доводилося рідше, та й узагалі там надзвичайно зручно. На місцевій крихітній «базі» майже всі були операторами, на відміну від бази в Кандагарі, переповненої не операторами, а «нерами». «Нери» — це зневажлива назва людей, які не беруть безпосередньої участі в місіях чи операціях і відповідають за другорядні питання на зразок «чи наділи ви світловідбивний пояс?» Цей захід безпеки оператори, цебто ті, хто бере безпосередню участь в операціях, часто нехтують, бо він робить людину помітною для ворога. Я не кажу, що оператори не поважають людей, які стоять за їхніми спинами. Більшу частину їх ми вважаємо за цінних членів команди. Але, якщо людина виявляє цілковите нерозуміння, як її дії впливають на тих з нас, хто перебуває на передових позиціях, ми називаємо її «нером». Гадаю, навіть у Кандагарі люди наражаються на страшну небезпеку: завжди є ймовірність, що на когось наїде вантажівка з провізією.

У ТК був шпиталь з маленьким внутрішнім двориком. Шеститижнева ротація в ТК мала багато негативного, проте були й позитивні моменти: їжа, вкритий піском волейбольний майданчик і відчуття, що ти справді на передовій. Літати там теж було неймовірно добре — на території між ТК і Кандагаром простягалося плато з глибокою ущелиною. Ми пірнали до гирла річки, що текла з височини, і ніби на лижах долали весь шлях донизу. Ми вдавали, що просто намагаємося якнайменше виказувати свою присутність, але насправді такі польоти викликали в нас неприховане захоплення. Треба було робити віражі вліво-вправо, відштовхуючись нижнім гвинтом від стін, наче сноубордист на гафпайпі.

Базу на ТК оточували високі стіни з колючим дротом. Уночі можна було прокинутися від звуків РСЗО (реактивні системи залпового вогню), що стріляли по бойовиках на атакувальних позиціях. Крім шпиталю, на базі працювала передова хірургічна бригада (ПХБ). Якщо мені не було чого робити й геть не хотілося спати (наприклад, відразу після місії), я йшла до ПХБ й питала, чи не треба їм чимось допомогти.

У ТК ми тяжко працювали й добре відпочивали. Між турнірами з волейболу та барбекю з грилями, що нагрівалися від дизпалива, ми засмагали, дулися в карти й тренувалися. Коли я не допомагала в шпиталі, то проводила час у спортзалі, милуючись тим, як довкола мене хлопці з «Альфи» тягають гирі, і намагаючись не спотикнутися на біговій доріжці, коли хтось із них знімав сорочку.

Перший екіпаж, з яким я працювала на бойовищі, — це команда моєї мрії. Командиром нашого повітряного судна був Курт Ґрін, нью-йоркський вогнеборець із чудовою репутацією та сталевими нервами. На ранніх військових місіях Курт став мені за ідеального ментора. Наш бортмеханік Метт Інфанте був досить молодим, але вже загартованим хлопцем з головою на плечах. Я відразу ж довірилася їм обом. Молодик Тор Расмусен, який тільки нещодавно прийшов зі світу літаків, був чудовим медиком і хутко призвичаївся до швидкого та небезпечного вертолітного світу. Ми вчотирьох відразу ж знайшли спільну мову.