Читати книгу - "Переможець завжди самотнiй"

італійці називають біле вино, яке виготовляється за тією самою технологією, що й «шампанське», і своїм смаком нічим від нього не відрізняється, проте називати його цим французьким словом не дозволено, оскільки виноград для його виготовлення вирощують в Італії, а не на виноградниках Шампані. Вони заговорили про бренди та закони, якими вони регулюються, а вона тим часом намагалася не думати про запитання, яке майже зовсім на той час забула, але тепер воно нагадало їй про себе з усією силою. Розмовляючи, вони далі пили. Й нарешті настала мить, коли вона вже не могла контролювати себе.

— Невже це злочин, коли людина, трохи випивши, втрачає почуття такту і стає набридливою?

— Ми рідко тепер подорожуємо разом, — сказав Ігор, змінивши тон. — Звичайно, я ніколи не забуваю, в якому світі нам доводиться жити, задихаючись від брехні, більше вірячи в науку, ніж у духовні цінності, годуючи свої душі тим, що суспільство вважає важливим, тоді як ми потроху вмираємо, бо розуміємо, щó навколо нас відбувається, знаючи, що мусимо робити те, чого нам робити не хочеться, а проте ми неспроможні покинути все це й присвятити свої дні та ночі справжньому щастю: родині, природі, коханню. Чому ми так живемо? Бо зобов’язані закінчити те, що почали, аби досягти так званої фінансової стабільності, яка дозволить нам присвятити решту свого життя лише одне одному. Бо ми люди відповідальні. Знаю, ти іноді вважаєш, що я працюю надто багато; але це неправда. Я будую наше майбутнє, і незабаром ми будемо вільні, щоб мріяти і втілювати в життя свої мрії.

Щодо фінансової стабільності, то її подружжю аж ніяк не бракувало. Вони зовсім не мали боргів і могли б підвестися зза цього столу лише зі своїми кредитними картками, покинути світ, який Ігор нібито ненавидів, і почати жити, як їм хочеться, не думаючи про гроші. Єва не раз уже починала про це розмову, але Ігор завжди відповідав їй одне й те саме: треба зачекати ще трохи. Завжди — ще трохи.

Поки що не час говорити про майбутнє їхнього подружнього життя.

— Бог про все подумав, — розвивав Ігор свої думки далі. — Ми з тобою разом, бо таким було Його рішення. Без тебе я ніколи не досяг би того, чого досяг, хоч, можливо, ти досі до кінця не усвідомлюєш своєї важливості в моєму житті. Це Бог поставив нас поруч і наділив мене Своєю могутністю, щоб я завжди міг захистити тебе в разі потреби. Він навчив мене, що все відбувається згідно з Його планом і я повинен шанувати цей план у його найменших деталях. Якби було не так, то я або залишився б мертвим у Кабулі, або жив у злиднях у Москві.

І тоді спуманте, чи то шампанське, показало, на що воно спроможне, незалежно від того, як його називати.

— А що сталося з тим жебраком, який зустрівся нам у Сибіру?

Ігор не відразу зрозумів, про кого вона запитує. Єва нагадала йому про те, що відбулося тоді в ресторані.

— Я хотіла б знати, що сталося потім.

— Я його врятував.

Вона зітхнула з полегкістю.

— Я врятував його від того жалюгідного життя, життя без перспективи, від лютих зимових морозів, від алкоголю, який повільно руйнував його тіло. Я зробив так, щоб його душа змогла полетіти до світла, бо в ту мить, коли він увійшов до ресторану, щоб зруйнувати наше щастя, я зрозумів, що його дух одержимий Лукавим.

Єва пережила таке відчуття, ніби її серце розпачливо зойкнуло. Їй не треба було запитувати, чи він його вбив. Це було й так ясно.

— Без тебе я не існую. Кожна річ, кожна людина, яка намагається нас розлучити або зіпсувати ті кілька хвилин, протягом яких нам випадає щастя бути разом у цьому житті, повинна одержати те, чого вона заслуговує.

Мабуть, він хотів сказати: повинна вмерти. Може, він так робив і раніше, а вона нічого не помічала? Вона пила й пила, а тим часом Ігор знову розслабився; він ніколи ще нікому не відкривав душу, тому ця розмова, певно, приносила йому велику полегкість і радість.

— Ми розмовляємо однією мовою, — провадив він. — Ми бачимо світ однаково. Ми доповнюємо одне одного з досконалістю, доступною лише людям, які ставлять кохання понад усе. Повторюю: без тебе я не існую.

Подивися на Суперклас, який нас оточує і який вважає себе таким важливим, наділеним почуттям соціальної справедливості, адже на доброчинних аукціонах ці люди платять за нічим не прикметні речі величезні гроші, які потім знаходять широке використання, від «допомоги безпритульним у Руанді» до «порятунку китайських панд». Для них панди та люди, що помирають від голоду, означають одне й те саме: можливість похизуватися, відчути себе корисними. Чи доводилося їм воювати? Ні, вони лише розв’язують війни, але участі в них не беруть. Якщо результату досягнуто — заслуга їхня. Якщо ні — провина лежить на інших. Вони себе надто люблять.

— Коханий, я хотіла б тебе ще дещо запитати…

У цю мить розпорядник аукціону піднявся на сцену й подякував усім, хто прийшов на сьогоднішню вечерю. Зібрані кошти будуть використані на закупівлю ліків для таборів біженців в Африці.

— А знаєш, чого він не каже? — провадив Ігор, ніби не почув її слів. — Що лише десять відсотків від зібраних грошей будуть використані за своїм призначенням. А решта підуть на оплату сьогоднішнього вечора — на оренду зали, на трунки та наїдки, на гонорар тим особам, яким «спала на думку ця блискуча ідея», можеш не сумніватися, усім заплатять за найвищими ставками. Вони навіть убогість використовують для свого збагачення.

— А що ж тоді тут робимо ми?

— Ми тут, бо