Читати книгу - "Рибалки"

Він зняв сорочку й показав місця на шкірі, де його покусало. Хоч він був нижчим за Ікенну, але недалеко відстав від нього у зрілості. На його грудях з’явилися ознаки проростання волосся, а під пахвами уже наросло по- справжньому. Темна доріжка тягнулася від його пупка у штани.

— Хіба у вітальні так погано? — спитав я, намагаючись його втихомирити. Я не хотів, щоб він продовжував, бо боявся, що його може почути Ікенна.

— Ще й як! — закричав він ще голосніше. — Я його ненавиджу за це, ненавиджу! Там неможливо спати!

Обембе з острахом зиркнув на мене, і я помітив, що його, як і мене, накрило жахом. Слова Боджі розліталися, як уламки фарфору з кинутої на підлогу тарілки. Ми з Обембе знали, що щось має статися, і нам здавалося, що Боджа теж це знав, бо він сів на ліжко й поклав руку на голову. Минуло не більше кількох хвилин, як десь усередині будинку, гучно скрипнувши, відчинилися двері, а за тим почулися кроки. До кімнати зайшов Ікенна.

— Ти сказав, що ненавидиш мене? — тихо спитав Ікенна.

Боджа мовчав і не зводив очей з вікна. Ікенна, якого вразило почуте (бо я бачив у його очах сльози), м’яко причинив двері й пройшов далі в кімнату. А тоді, метнувши в Боджу зневажливий погляд, він скинув сорочку, як було заведено у хлопців міста перед бійкою.

— Сказав таке чи ні? — крикнув він, але не став чекати відповіді. Він зіштовхнув Боджу зі стільця.

Боджа скрикнув і майже негайно підвівся на ноги, люто засопів й закричав:

— Так, так, я ненавиджу тебе, Іке, так і є!

Коли я згадую цю подію, то найчастіше благаю пам’ять пожаліти мене і зупинитися на цьому місці, але вона жодного разу не зглянулась наді мною. Я завжди бачу, як Ікенна якусь мить незворушно стоїть, почувши від Боджі ці слова, і його губи довго ворушаться, перш ніж слова: «То ти ненавидиш мене, Боджо» — нарешті зриваються з них. Але Ікенна промовив їх з такою силою, що його обличчя аж ніби проясніло від полегшення. Він усміхнувся, кивнув і проблимав сльози.

— Я знав це, я знав. Я увесь цей час просто дурив себе, — він похитав головою. — Ось чому ти кинув мій паспорт до криниці. — При цих його словах на обличчі Боджі з’явився вираз жаху, і він хотів був щось відповісти, але Ікенна заговорив голосніше, перейшовши з іґбо на йорубу. — Зажди! Якби не той злостивий вчинок, я б зараз жив у Канаді набагато кращим життям. — Боджа хапав ротом повітря за кожним реченням, кожним словом Ікенни, ніби кожне з них було ударом у груди, і його губи розкривалися, слова були готові прозвучати, але вигуки Ікенни «Стій!» і «Слухай!» перекривали їх. — А ще кілька дивних снів, — продовжував Ікенна, — підтвердили мої підозри. В одному з них я бачив Боджу, який переслідував мене з рушницею. — При цих словах обличчя Боджі сіпнулося і налилося виразом враженої безпорадності. — Тож я знаю, і мій дух це засвідчує, як сильно ти мене ненавидиш.

Боджа рвучко пішов до дверей, ніби хотів піти геть, але зупинився, коли Ікенна промовив:

— Я знав, — казав тоді Ікенна, — у ту мить, коли Абулу побачив своє видіння, я знав, що саме ти той рибалка, про якого він говорив. Ти й ніхто інший.

Боджа стояв і слухав з опущеною головою, ніби присоромлений.

— Тому я не дивуюся, коли ти зізнаєшся, що ненавидиш мене, — ти завжди мене ненавидів. Але ти не досягнеш свого! — раптом палко додав він.

Він підскочив до Боджі й ударив його в обличчя. Боджа упав і вдарився головою об залізну скриньку Обембе, що стояла на підлозі, аж та загуділа. Він скрикнув від болю, затупотів ногами об підлогу й заверещав. Приголомшений Ікенна позадкував, ніби ледь-ледь утримав рівновагу на краю прірви, а досягнувши дверей, розвернувся й вибіг.

Обембе підійшов до Боджі, щойно Ікенна вийшов з кімнати. Та раптом спинився й вигукнув: «Господи!» Спочатку я не помітив того, що побачив Обембе, а за мить уся картина відкрилася й мені — я побачив калюжку крові, що натекла на кришку скриньки, й тепер крапала на підлогу.

Перелякавшись, Обембе вибіг із кімнати, а я — за ним. Ми знайшли матір на городі, де вона із сапкою в руці й кошиком із рафії при боці, в якій лежало кілька помідорів, балакала з Ією Іябо, сусідкою, яка викрила нашу риболовлю, і погукали їх. Увійшовши до кімнати, мати з сусідкою жахнулися. Боджа перестав скиглити і тепер лежав нерухомо, обличчя було прикрите закривавленими руками, а його тіло витяглося в якомусь покійному стані, ніби мертве. Узрівши, як він лежить, мати зірвалася й заголосила.

— Швидко, треба відвезти його до шпиталю Кунле! — гукнула до неї мама Іябо.

Мати, без міри схвильована, поспіхом перевдяглася у блузку й довгу спідницю. За допомоги сусідки вона підняла Боджу на плече. Він залишався спокійним, дивився порожніми очима й нечутно схлипував.

— Якщо з ним зараз щось станеться, — сказала мати сусідці, — то що потім казатиме Ікенна? Казатиме, що вбив свого брата?

— Olohun maje! — Боже борони! — Ія Іябо сплюнула. — Мамо Іке, як можна через таке впускати в голову подібні думки? Це ж хлопці, вони ростуть — у такому віці це звичайна річ. Припини — доправмо його до шпиталю.

Щойно вони пішли, я усвідомив, що чую, як щось мірно цебенить об підлогу. Я подивився на скриньку й побачив коло неї калюжу крові. Я сидів на ліжку й трусився від щойно побаченого, але мене ще розтривожив спогад про випадок, що його приплів Ікенна. Я пам’ятав його, хоч мені на той час було лише чотири роки. Містер Байо, батьків друг з Канади, тоді саме повернувся до Нігерії. Пообіцявши раніше забрати Ікенну жити до Канади, коли повернеться, містер Байо зробив Ікенні паспорта й канадську візу. Того ранку, як Ікенна мав їхати з батьком до Лаґоса, щоб сісти