Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

– То як же ти через річку? Мосту ж немає… – її тремтячі руки хрестом лягли на груди.

– Нічого, ми ж на воді виросли, – здалося, він намагався усміхнутись.

А вона далі вслухалася – ось-ось скаже, що в усьому розкаюється. Може, й не знайде вона виходу, але їй ураз стане легше. Була впевнена, що ті слова крутяться в нього на думці, але вуста в цій хаті так їх і не проказали.

Не пам’ятає, коли він посадив її на лаву, не чула, як зачинив за собою двері. Кинулась до вікна вже згодом, вийшовши з якогось заціпеніння – але, крім темряви, нічого там не побачила. І знову пішла в свою зажуру, бо й тепер не знала: чи тут вона сиділа, чи слідом за ним бігла. Отямилась, коли треті півні проспівали. Сховала хліб, який не взяв Аким, адже скоро мав прийти Григорій. «Отакої, – терла очі, – люблять один одного, а зустрітися та поговорити не можуть, – думала про своїх синів. – І де ті партії взялися на людську біду? І різниці між ними ніхто не знає, – вважала, що саме з того все й почалося. – Правда, тепер різниця є, і вона велика, бо інтелігентні есери ніколи не закликали вбивати людей, більшовицькі ж пройдисвіти не бояться ні чужої крові, ні Божої кари. А такі дурні, як наш Аким, їм повірили, – усе до темного вікна припадає: чи не повернувся? Сама розуміє: занадто складна ситуація – з Харкова німці й петлюрівці підходять, а до Слов’янська з Лозової – гайдамаки, які до українських військ приєдналися. Ще чи вдасться чорношличникам порядок навести, хоча й кажуть, що їхній отаман неабиякий розум має. – Омелян Волох! Омелян Волох! – повторила декілька разів, адже багато хто зараз на нього надіється. – Треба ж такому статися: хотів художником бути, а вивчитися на нього так і не судилося – то поганий вчитель попався, який змушував лише колоти дрова та носити воду, то на війну забрали, коли до художнього училища вступив. Ще коли він під Лозовою бився з червоною ордою, про нього все переказували. Правда, і до військової справи талант має. Ось тобі й шахтарський син – змалку по наймах поневірявся, а з чотирнадцяти років уже за дорослого на шахті відгрібником працював».

– То як же Акиму втекти від усіх? – знову до свого повернулася. – До того ж поночі річку переплисти, – і там вона вбачала небезпеку для сина. – Святий Миколаю! Де ти? – турбувала Чудотворця навіть серед ночі. Так і сиділа, схрестивши на грудях руки.

Почувши, що німців розквартировуватимуть по хатах, Петро рано-вранці вже лаштував підводу для поїздки в Ізюм.

– Збирайся, й тебе підвезу, – махав і Насті рукою. – Не вести ж їх пішки, вони й так находилися, – ще не бачив, а вже надумав до себе їх брати.

Іншим разом вона б сміялася з нього, а зараз, умостившись на возі, далі слухала. А він із багатьма подробицями розказував про пограбування ізюмського відділення державного казначейства та приватних банків, що сталося минулої ночі. Стверджував, що й копійки не лишилося, неначе бачив усе навіч. Повторював і чиюсь розумну думку: «Усе, чим набили свої глибокі кишені більшовицькі керманичі, до столиці міжнародного пролетаріату не доїде – випарується дорогою».

Багато чого знав і про Блюмкіна, який у вісімнадцятирічному віці зробив карколомну кар’єру в совєтській армії. У той час багато молодих хлопців, схильних до розбою і грабунків, не до в’язниці потрапили, а знайшли своє місце серед більшовиків. Серед них був і Яків Блюмкін, який вважався відмінником своєї справи. Такому ремеслу навчився ще в Одесі в єврейському злодійському середовищі, де зростав. Там його вважали авантюристом, чим він ніколи не соромився хизуватися, а прийнявши чималу дозу кокаїну, любив і про Троцького додати, котрий його просто обожнював. Був упевнений, що коли повернеться в Петроград, стане ад’ютантом і особистим секретарем того «лева революції». Удвох вони таке зроблять, чого інші навіть не уявляють. Головне – зараз якомога більше грошей забрати у цієї далеко не бідної України. Він ніколи не використовував слово «пограбування», воно одразу нагадувало йому в’язницю; замість того стверджував, що робить святе діло – світову революцію, тому й називає свою не Божу справу експропріацією.

– Кажуть, що в Слов’янську обібрав державний банк на фантастичну суму – чотири мільйони царських золотих рублів.

Ніби й не збирався Петро про те розповідати, але так розговорився, що й про перестороги дружини забув. Одумався, коли вже пізно було. Ще б пак, скільки живуть, такого не було, а він примудрився все звідти вигребти.

– Молодий, а який спритний, – аж потилицю чухав та заздрив нишком.

Чув, що мільйон уже віддав командуючому своєї 3-ї революційної армії, аби той його не видав.

– Кажуть, що московський ревтрибунал уже знає про той хабар, тільки й російські більшовики не вірять, що ті мільйони потраплять до партійної каси, навіть якщо їх у нього й відберуть. Чомусь вважають, що Троцький і «залізний Фелікс» яку завгодно справу можуть закрити, аби гроші та золото перекласти у свої кишені. До того ж той полум’яний революціонер у них на гачку ще після пограбування Одеського банку, тож якщо не віддасть вкрадене добровільно, його арештують. Але не для того, щоб засудити та кинути за ґрати, а щоб відкуплявся – тобто все одно з нього все витрусять.

Відчувалося, що сусід Петро із задоволенням розмірковував про Якова Блюмкіна, його високих патронів і великі гроші, насолоджувався навіть лише тим, що і його голова була спроможна прокрутити такі авантюрні ходи. Десь навіть справжнє ім’я цього молодого коханця революції почув – Сімха Янкель Гершев.

– То як же цей пройдисвіт опинився на нашому Донбасі? – мало знаючи про більшовицьку революцію, Настя вслухалася у кожне слово.

– Все просто, – усміхався її сусід, який зараз більше скидався на кваліфікованого слідчого, ніж на простого Петра, який і сам придивлявся до того, що й де не так лежить. І неправда, що думки про те його не мучитимуть, просто він має страх усередині, який і не дає йому розгулятися. Це Настя зробила такий висновок, поки той розповідав їй про великого червоного авантюриста.

А сусід підганяв свою худу кобилу та далі розказував, як під ударами українсько-німецьких військ Блюмкін дременув