Читати книгу - "Професор Шумейко"

удів. Із чоловіків на моїй довжелезній вулиці я, Марусі Цубихи син-епілептик, Ілько Семенець без обох ніг. Оце й усе. Сиджу біля Дніпра, вуджу. Думаєте вода у Дніпрі? Кров, тільки барву її забрала течія.

— Де мій син Миша, невістка? (Тут дід Терешко дуже вилаявся.)

— Терентію Івановичу! Школа стоїть, діти слухають, не матюкайтесь, — попросив парторг.

— Хай слухає і школа, і діти. їхні матері обірвані і голодні ходять на роботу в колгосп, одержують по 100 грамів висівок за трудодень!

— Воно трохи не так з натуроплатою, Терентію Івановичу, — перебив голова колгоспу.

— Так! Так! А яблуні, груші, вишні — під сокиру, бо податки задушили (тут Терентій Іванович плюнув убік і знову вилаявся).

Далі показують, що слід завершувати, а дід своєї:

— Я коли у німця був, сади бачив. Ото сади! Шнурки, без травинки, і щороку родять. Я висівки і вимочений люпин їм, а у німця сир їв, голландський називається.

Люди зааплодували, парторг вийшов наперед і до людей:

— Бачите, Терентію Івановичу справді тяжко, постраждав чи не найбільше, син погиб, невістку з ріднею живцем спалили, а сам допомагав партизанам. Тому, бачите, коли вип'є, то щось таке нафантазує...

— Не пив сьогодні, ні краплі в роті. Оце сказав, наче полегшало.

— Федоре Кириловичу! Давайте там завершальну зі своїм хором «Утро красит.»

А дід Терешко кланяється людям, бере бабу Варку під руку і йде додому. А тоді.

А сьогодні?

— Що ж це зі мною, Варко? Я прогавив мітинг! Чуєш, стерво?

— Та чую. Твоя покійна мати, Тереш-ку, казала: Піз він і є Піз. Треба було на мітинг іти не повз крамницю.

— Могла б і не пустити!

— Тебе не пустиш.

— Варочко! А в нас нічого немає?

— Ні росинки!

— От біда, а так співать хочеться.

— То співай.

І дід затягнув:

Стояла розочка в вазоні, Вона задумала всихать. Ой любов наша не пропала, Вона ще вернеться назад.

Бабі Варці ставало жарко і млосно від пісні. Поля дивилася на них і думала: «Дід Терешко — справді бабина перша й остання любов».

Абітурієнт-1986

Киянам на все життя запам'ятався 1986 рік. І навіть не вибуховий квітень, а серпень. Чим?

По-перше. Майже порожнє місто, точніше голе, як голова людини, що перехворіла на тиф. По-друге. Дуже страшно не тільки від слів «Чорнобиль», «радіація», а від того, що на вулицях міста практично немає жодної дитини. Богу дякувати, хоч про дітей подумали чиновники, а взагалі — вивозили батьки хто куди зміг. По-третє. У Києві продавалася по мізерній ціні сила-силенна вина «Кабарне», та ще з'явилися машини-по-ливальниці. Люди вірили в усі дива: вода змиває, ні, на смерть убиває радіацію, як вірили інформації по радіо й телевізору: мовляв, у Києві радіаційна обстановка в межах норми. Функціонували державні установи, пекарні, магазини. Та нас зараз цікавлять виші, і про це йтимеметься далі.

Серпень 1986 року. Саме на цей час припадали вступні екзамени. Професор А. (далі не будемо називати його наукове звання, а просто — Іван Митрофанович) любив усе: свій заклад, ректора, декана, колег, вчену раду, методисток, студентів, а найбільше — свої лекції. Не любив лише одного — вступних екзаменів. Щоправда, раніше його туди й не запрошували. Цього разу і декан, і секретар приймальної комісії наполягли: розумієте, Чорнобиль. Молоді з дітьми виїхали. Ви людина у віці. Кажуть, на старих радіація майже не впливає, — спробував пожартувати секретар. Виручайте. Головне забув: ви порядна людина, ситуацію розумієте, не те, що деякі — втекли, навіть трудову книжку залишили у відділі кадрів. А виш працює, набираємо нові кадри.

— Гаразд, — без зайвих запитань по-годися Іван Митрофанович, бо вираз обличчя у секретаря, а особливо в декана, був такий жалісливий, наче в тих, що просять милостиню.

Думав і собі податися до брата в Новосибірськ, куди вчора відрядив доньку з онуками.

— Гаразд, — як треба, то треба.

Чоловік він був пунктуальний. Сказано — з'явитися на 8:00 туди-то й туди, і в новенькому костюмі, з краваткою, яку вдягав на великі свята (День перемоги та дні