Читати книгу - "Етюд із метеликом"

— Я тут! Я тут, люба! — накинув на плечі куртку, взяв за руку.

Лінда покірно пішла за ним.

— Хто ж іде з дому не снідавши, — сказав докірливо. — Поснідала б і тоді вже гуляла б собі на здоров’я. Тим більш, що ти й заснула вчора без вечері. От усезнайка-поспішайка!

— Дякую тобі! — сказала вона.

— За що?

— Тут дуже гарно. Така осінь… Якби не робота, ми могли б не повертатися до міста.

— А ми от візьмемо й не повернемося.

— А як же Вадик? Йому ж до школи треба.

Дмитро поставив чайник на електричну плитку, нарізав батон, дістав масло, сир.

— Умивайся й до столу!

Вони тут живуть уже чотири роки. Переїхали через три з половиною після того, як дізналися про Ліндин діагноз.

Лікар Петровський, давній приятель, з яким вони разом не одну чарчину випили, довго вагався, перш ніж винести свій вердикт. Нарешті залишився з Дмитром наодинці.

— Кепські справи, пане професоре. Геть кепські. Хвороба Альцгеймера. Загадкова, непояснима й невиліковна. Що провокує? Якби я міг відповісти на це запитання, то став би Нобелівським лауреатом. Може, стреси, може, надмірна втома мозку, може, гени, а може, ще щось…

Спочатку вони не повірили в прогноз старого психіатра. Якщо не здаватися, опиратися, боротися… Якщо… Зрештою, трапляється й чудо. Он дехто навіть від раку на четвертій стадії виліковується. А щоб жінка з такою нестримною енергією, з такою феноменальною математичною пам’яттю та втратила її!

Боротьба була запеклою. З суворим режимом, з ретельно збалансованою дієтою, з численними логічними вправами. Але вони міліметр за міліметром програвали територію Ліндиної пам’яті Алоїсу Альцгеймеру. Зрештою Дмитро, за порадою лікаря, пона­клеював по всій кухні таблички з написами. «Тарілки», «Ложки», «Ножі», «Хлібниця», «Цукор», «Сіль» — повідомляли жовті квадратики паперу. Але Лінда все одно забувала, що де лежить, а інколи навіть — що означають самі ці слова.

Якось Вадим зайшов до батька в університет.

— Ти тільки нічого такого не подумай, тату, — мені дуже жаль маму. Ти ж знаєш, як я її люблю. Але… Рита дратується й боїться. Це постійне плутання — то цукор у сільниці, то ножі в холодильнику… Ці папірці по всій квартирі… Вони ж нічого не дають. А людина з такою хворобою в міському помешканні — це дуже небезпечно. Вона ж може й газ залишити ввімкнутим, і в квартиру кого завгодно впустити. Ми всі розходимося, а вона залишається. Та й… Ми з Ритою чекаємо дитину. Треба приймати кардинальне рішення, треба щось робити. Сам розумієш… Ми всі її там провідуватимемо.

— Де це — там? — аж сполотнів Дмитро.

— Сам знаєш, — опустив голову син.

Наступного ж дня Дмитро подав заяву на звільнення. Йому не повірили — мабуть, пан професор жартує. Справді, міг би ще працювати й працювати, професура в їхньому університеті довго тримається, дехто вже ледь пересувається, ледь говорить, але вперто дибуляє до аудиторій і повчає «плем’я молоде та незнайоме». Йому ж тільки під сімдесят. А Лінда… Їй тільки шістдесят три. Чому це сталося саме з нею? Чому так рано? Уявити її в психоневрологічному притулку, пропахлому ліками, серед згасаючих старих із безнадією в очах…

— Тату, — ображено сказав Вадим, коли Дмитро отримав розрахунок. — Як ти міг піти з університету? Навіщо? Ми з Ритою думали, що ти нам допоможеш на квартиру зібрати. А тепер… З самої пенсії сьогодні на нормальне житло не відкладеш. А в нас зарплати — сам знаєш які. Що ж нам, отак і жити всім разом? Рита каже…

— Я знаю, що каже Рита, — обірвав його Дмитро. — Можеш її заспокоїти.

Тоді він і згадав про будиночок на березі Капустельки, неподалік від дачного масиву, який його аспірант збирався продати. Скаржився недавно, що не має ні часу, ні бажання морочитися з тією сільською халабудою, яку йому залишили батьки. А лікар казав, що для Лінди спокій і перебування на свіжому повітрі — найкращі ліки. Хоча, якщо вже геть чесно, то ліків від її хвороби взагалі ще не винайдено.

Головне протриматися й протриматися якомога довше, міркував Дмитро. А там, диви, якась мудра голова щось і винайде. Якісь ліки, якийсь метод… Он скільки відкриттів у галузі медицини відзначено Нобелівською премією. А за Альцгеймера Нобеля точно б таки дали! І тоді б Лінда… Господи, якби все це припинилося…

Спочатку їй на новому місці начебто покращало. Вона ж завжди любила ліс, трави, любила слухати пташині голоси. Казала, що то автентична музика природи. Та клятий Алоїс і не думав відступати. Він тільки причаївся, щоб зробити новий хід.

Третій рік уже Лінда не може відчинити двері. Іноді ніби якесь просвітлення находить і вона точно потрапляє потрібним ключем у потрібну замкову щілину. А наступного дня знову розгублено стоїть біля входу в будиночок. За кілька десятків метрів від обійстя не може знайти дорогу додому. Не пам’ятає ні крихти з того, що було вчора. Не впізнає себе в юній вершниці на картині, яку Дмитро викупив у Зенька, точніше — викрав із виставки, а вже після того заплатив за неї шалені як на той час гроші. Зенько не хотів грошей, вимагав повернути вершницю, грозився навіть до суду подати. Скільки пригод було з тією картиною! Як це все могло зникнути з пам’яті? Зате деякі давні події Лінда бачить із такими деталями, що вони шокують Дмитра. Тиждень тому раптом видала повну назву його дисертації — він почав писати її після того, як пішов із газети та вступив до аспірантури. Сьогодні згадала, як вони п’ять років поспіль збиралися на відпочинок.

— Ти міг би після тієї ночі залишитися в неї, — сказала раптом спокійно, помішуючи ложечкою чай. — Хіба ж я боронила? Хіба я хоч колись неволила тебе?

— У кого? — здивовано перепитав Дмитро.

— У Світлани, лаборантки з вашої кафедри. Вона ж молодша від мене на шість років. Блондинка… Фарбована, правда, але симпатична… У вас в інституті тоді якась пошесть на розлучення була. Аркадій Іванович пішов із сім’ї до своєї двадцятирічної пасії. І Самійлович у п’ятдесят нову сім’ю завів, навіть батьком став. Дідусем і батьком в один рік. А ти повернувся додому. Чому ти повернувся?

Кров шуганула йому до голови. Лінда ніколи й не обмовилася, що знає про це. Ніколи! Він вважав, що вона навіть не здогадується. Переконував себе, що саме це незнання того його короткочасного роману робило її життя щасливішим, утримувало рівновагу їхнього сімейного човна. Інакше б… Постдраматичний синдром, як каже Петровський. А що, коли б вона не простила?..

Психолог чортів! Бовдур самовпевнений! «Людина —